Преступления ОУН-УПА

Часть 1: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1641/42/

Часть 2: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1645/42/

Часть 3: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1648/42/

Часть 4: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1655/42/

Часть 5: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1671/72/

Часть 6: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1728/72/

Хто був колабораціоністом під час війни
Ми не будемо всебічно визначати цю проблему, а тим більше теоретизувати з приводу поставленого питання. Колабораціоніст, як відомо, - зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті "Українці i друга світова війна".
Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма "писань" властива всім минулим і нинішнім націоналістам - представляти себе і говорити від імені України та її народу.
Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що "українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби...".
Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув.
Тому він так безапеляційно заявляє:
"...Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння." (Виділено мною - В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів.
Далі автор подає таке: "У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи:
1. "Комуністична верхівка" разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити". А далі автор додає: "Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення..."
"2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію" (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати).
3. Національно-активна група". Останню частину "українців" Горак називає "групою". Що це за група?
Автор пояснює так: "Це - націоналістична еліта". Вона вбачала в гітлерівській Німеччині" природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР".
Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних". І завершує думку так: "Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви".
Горак виразно говорить про співпрацю ("коляборацію") третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту "коляборацію". Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої "групи" населення.
Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту "коляборацію" "відповідальною була тільки Москва".
А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 - 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення).
І ще:
"Українська "коляборація" являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів - В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті".
Цілком зрозуміло, що під "українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно "коляборували". І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той "досвід", який вони здобули у своєму зрадництві:
"Не є виною українців (тобто українських націоналістів - В. М.), ані доказом їхньої політичної незрілості, що Берлін відмовився від природного партнерства, бо вони, а не Берлін, вірно зрозуміли класичне примінювання союзів до дипломатів в мирі і у війні".
Горак жаліє, що "моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом" (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції -В.М.) . Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що "всі українські середовища - від націоналістів... до клерикалів" були єдині "в одному переконанні - в необхідності ставки на гітлерівську карту". (Виділено мною- В.М.)
Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати "несвятим союзом". Цей "несвятий союз", як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові.
Горак акцентує свою увагу на так званому "демократичному таборі" (який також активно й запопадливо коляборував): "З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членампередвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір'я населення до тих відомих одиниць".
"Ото демократія!" - скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні!
Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти:
"...Симпатії ОУН до нацистської Німеччини можна пояснити подібностями форми і змісту, які створювали логічні підстави для співпраці...". (Виділено мною - В.М.)
Кого ж числисть пан Горак до того "демократичного табору", функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це -львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем.
Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час "багато українців" (читай: українських націоналістів - В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам'яті - В.М.). Один тільки К. Паньківський "відтворив правдиве тло". Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського "Від держави до комітету", "Роки німецької окупації" та "Від комітету до державного центру", де автор досить рельєфно описав усіх "українців", та ту "коляборацію", яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних "творів".
Що ж до "коляборації" ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції "пронімецької орієнтації", друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи "Акт 30 червня 1941-го", бандерівці прославляли "героїчну німецьку армію" та її "фірера", "вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога". Така відверта оцінка подана в статті:
"...В нашому акті признання (мається на увазі, звичайно, "Акт 30-го червня 1941-го" - В.М.) ОУН-б в той час не добачала принципових суперечностей, оскільки до того часу її діяльність німецький уряд толерував, сприяв на нижчому рівні зв'язків, симпатизував її цілям, а військові круги надіялися на корисну співпрацю в часі війни. В Генеральній Губернії ОУН, а після розбиття - обидві фракції, діяли півлегально в системі Українського центрального комітету в Кракові.
Також і творення "похідних груп" було добре відоме німцям. Дозвіл армії і її піддержка при творенні двох легіонів ("Нахтігаль" і "Роланд") впевняли провід ОУН-б в ставці на Німеччину і тому намагання створити протинімецький міт становища ОУН-б перед 1942 роком є зайвим та неповажним переписуванням історії..." (Виділено мною - В. М.)
Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації
Для початку відповімо коротко й однозначно: підступно, підло і злочинно, як усякі перевертні, ренегати і зрадники. Прикладів такої поведінки можна наводити безліч. Однак, не будемо виясняти весь спектр цієї мерзоти. Для належного "зразку" представимо "цілком пристойний" "Календар "За народ". Рік 1943" (Львів, 1942). Скільки тут лицемірства, підступності, плазунства, нікчемності, нахабства, цинізму та підлості, читач зрозуміє сам.
Представимо цей доволі об'ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського "Український центральний комітет". Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається "українським істориком і політологом" і пише для "національно свідомих" в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження "Україна і Росія".[1] Автор представляє в "календарі" Український центральний комітет (УЦК), як "національну" і безмежно благодійну установу, створену "національними силами". Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: "В основному УЦК має подвійні завдання:
1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні.
2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати".[2] Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих "коляборантів", які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні "посередником" між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником "національного життя", як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту "Галичина". Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало.
Далі ж автор патетично зауважує: "Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу".[3] Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що "держави налагоджують найважливіші проблеми", в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров'ю розтоптаного і закатованого населення.
Вслід за цим "коляборантським" писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип'якевича з доволі претензійною назвою для часів війни - "Процес творення суспільної організації в українській історії". На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено.
Далі відомий галицький расист (в ''мундирі антрополога") Ростислав Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею "Расовість", де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає "женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси".[4]
Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику "Доблесне безголов'я (сценка)" досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі.
Потім Л. Шанковський (відомий "виховник" та історіограф ОУН -УПА) мудрує над "професійними організаціями" й "професійною освітою" (стаття "Українські професійни школи") в час, коли галицьке суспільство не могло й подумати про таку "освіту".
Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д.Бренса "Карно-адміністративне поступування". В ній є такі розділи: "Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?", "В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?", "Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві", "Що таке розпізнавальна карта?..". Затим подані роз'яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: "Оплати за землекористування в Галицькій області", "Хто і в якому розмірі забов'язаний платити данину?" і т.п.
Зокрема, в розпорядженні "Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?" зазначено: "Карою в'язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було - В. М.) або одною з тих кар буде покараний той, хто заріже худобу, не маючи карти зарізу".
Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, "файний" був "календар"!
Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму "українців" в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського "Від держави до комітету" (Нью-Йорк - Торонто, 1957), "Роки німецької окупації"' (Нью-Йорк - Торонто, 1965) і "Від комітету до державного центру" (Нью-Йорк - Торонто, 1968).
Кость Паньківський - неабияка особа серед галицьких "коляборантів". Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20 - 30-х роках. В час "перших совєтів" (1939 - 1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В "уряді" Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і "президентом" К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови - В. Кубійовича.
На початку книги "Від держави до комітету" є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах:
"Мої спогади - без сумніву - зачеплять деякі справи, які є прикрими. Та найприкрішою з них є передовсім неправда, якій поклонялися деякі передові особи тих часів... "[5]
Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є "опортуністом" і "коляборантом", однак він слідує документам, які в "цьому невдячному нашому світі" мають "ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд".
Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів "В роки німецької окупації": "Мої спогади про часи німецької окупації Галичини - це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики". [6]
Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих "противників" із "революційного табору". Ці "противники" злословлять і погрожують, зокрема, "поставити на ешафот", як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р.з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації..."[ 7]
Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, "втратили пам'ять". Але він пише про таку співпрацю "позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці". І тутже додає: "Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють...". Тут, без сумніву, відчувається відвертість.
Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. "Багато справ, - продовжує він, - залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу."[ 8]
Далі подаються такі "розмірковування" Панківського:
"Якщо ж мова йде про загал нашого громадянства, то вражає мене надмірна однобічність погляду на проблеми нашого національного життя. Бо не тільки члени ОУН, але й поважна частина нашого громадянства, навіть такого, що стоїть поза групами всіх відтінків ОУН і не зараховується до їхніх так званих поплентачів, бачить тільки "революційну" сторону життя, переоцінюють її значення, а це приносить шкоду нам як національній спільності. Я диблюся на наші державні прямування і на проблеми державного будівництва очима Вячеслава Липинскього. Якщо б я писав історію, то так, як він, писав би її за схемою дещо відмінній від прийнятого нашою історіографією, і з большою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв життя нашої нації". Такі визнання "щирого" коляборанства К. Панківського.
В книзі "Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові)" Панкійський зауважує на тому, що в міжвоєнний період "весь націоналістичний табір стояв на протисовєтському і протипольському становищі. Але особливих, конкретних плянів не мав."[ 9] А проте: "Тільки нелегальна ОУН, що мала свій провід за кордоном, була переконана, що той провід такі пляни має. Очі націоналістів звернені були на Захід. Там, у Німеччині, перебував ПУН - Провід українських націоналістів. Незважаючи на розчарування з Карпатською Україною (тут йдеться про те, що після захвату в 1938 р. Чехословацької Республікі гітлерівцями на Закарпатті, українські націоналісти створили маріонеткову "державу" під назвою "Підкарпатська Русь", яку незабаром Гітлер передав хортистській Угорщині - В.М.), панувало переконання, і то не тільки серед членів організації, але й серед громадянства, що в пов' язанні з Гітлером ця організація має вироблену концепцію співпраці на випадок війни і розвалу Польщі."[ 10]
Будучи ідейним націоналістом, але не поділяючи ідеологічні і політичні дії ОУН-бандерівців, Панківський інтригуюче розповідає про "Акт 30-го червня 1941-го року":
"Я довідався про те, що вже раненько 30/6 (тобто 30 червня 1941 р. - В. М.) під собор св. Юра прийшов в першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха так званий легіон Нахтігаль. Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду...
... В палаті митрополита поселився званий у Львові професор історії східної Європи університету в Кенігсберзі, галицький німець кол. сотник Галицької армії - в той час гавптман (тобто капітан - В.М.) у відділі вйськової контррозвідки - д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали...
... Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв'язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства "Просвіта" на Ринку...
... Ті табори, які пізніше названо "Національними зборами", викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку -невеликі, темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів -запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загаловий поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно, та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев'ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх...
... Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але те спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий, літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним - згідно з модою -конівром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так щоб у другій кімнаті його не чули і не знали, про що йдеться. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самопевна форма "акту" ОУН про "створення держави" і "декрету провідника Степана Бандери" про "кликання правління"...
... Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрічався, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова разом з німецьким військом, проголосив "державність" та подав до відома іменування себе "головою правління", громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє своє завдання. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці - яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН...
... На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом. Формою - зокрема в порівнянні з блідою мовою Стецька - вона була гарна, та за змістом своїм - хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки вроді: "Маєте тепер Україну!" - зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав "до праці й співпраці з німецькою армією". Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, "що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!" [11]
З приводу "Акту 30 червня 1941 -го" Панківський ще в "Передмові" до книги зазначав:"... ні один із співтворців акту 30 червня 1941 р., хоч майже всі вони в живих і ще й нині політично активні, не хоче подати автентичного (дійсного - В.М.) тексту того акту. Члени уряду Стецька подають його склад інакше, завжди неповний, відповідно до свого сьогоднішнього наставления до дійових осіб. Таких прикладів надто багато. Перед очима читачів постає фальшивий образ подій...". Ми ще звернемося до цього питання в наступних матеріалах, підтверджуючи ці "зауваги" Паньківського.
Наприкінці ж книги Паньківський подає "Додатки", де вміщує і сам "Акт проголошення Української держави", проголошений бандерівцями 30 червня 1941 р. у Львові на так званих "великих", "народних" і "національних" зборах. При цьому зазначає, що даний варіант "акту" був поширений у Львові на початку липня 1941 р. у вигляді "летючки" (листівки), що відповідає дійсності (ми вже писали про це в підрозділах 12 і 17 даної книги). Тут, зокрема, фігурує слово "проголошення" Української держави, а не її "відновлення". Присутній у цьому тексті пункт 3, який так пізніше старалися приховати його творці та нинішні апологети бандерівщини: "Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з московської окупації. Українська національна революційна армія, що боротисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий лад у цілому світі.
Тут же поряд Паньківський наводить ще один варіант "акту" опублікований в 1946 р. в українському часописі "Америка", де вже третій пункт відсутній. Автор при цьому зауважує, що документи, пов'язані з "Актом 30-го червня 1941-го", постійно фальсифікуються. Фальсифікуються ці документи і сьогодні, бо послідовники і шанувальники бандерівщині хочуть приховати тісні стосунки своїх попередників із гітлерівцями.
В перші дні окупації Львова, - пише К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", - "ситуація була прихильна до ОУН. Організація не мала ніяких труднощів... Певна деконспірація провідників ОУН та їх самопевні публічні виступи та поява добровольців у рядах німецького війська (маються на увазі спеціаль-батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" - В.М.) потверджували переконання про домовленість ОУН з німцями..." .[ 12] ОУН зайняла під свою головну квартиру триповерховий будинок колишнього кооперативного товариства "Дністер" по вулиці Руській, де осіли Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух та інші провідники бандерівців. Поряд розташувались служби пропаганди та поліції ОУН-б. Вже в перший день окупації на вулицях міста появились служби безпеки і так званої "народної міліції", підпорядковані ОУН-бандерівців на чолі з М. Лебедем та Є. Врецьоною. Їх сформували ще напередодні вступу гітлерівців у Львів крайова екзекутивна (крайове управління) організація.
Тим часом творилась міська управа, служби гестапо та СД гітлерівців. "Швидко, - пише Панківський, - на перше місце вибилося СД, а на задній план сходила ОУН".
Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року:
"... Перша з них була вужча, підготовчого характеру, відбулася в дні 4 липня в колишній дирекційній кімнаті товариства "Дністер", добре знаній мені з часів моєї адвокатури. Відкрив, проводив і доповідав, у невіданному своєму плащі, Стецько. Він інформував коротко про зговорення всіх українських "політичних чинників" у Кракові, за винятком "групи полковника Мельника" (мається на увазі зібрання усіх представників націоналістичних угропувань, які 22 червня 1941 р. в Кракові заявили про свою консолідацію та про створення Українського національного комітету (УНК), який гітлерівці не визнали - В. М.)".
Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював "революційність" Бандери й "опортунізм" Мельника. "В кінці, -продовжив автор, - Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду..."Та коли заговорив про розкол в ОУН, "на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня..."
Панькіський продовжував:
"Друга, ширша нарада відбулася в цьому ж будинку на горішньому поверсі в присутності около ста осіб в неділю 6 липня. Цим разом ми вибрали головою зборів през. д-ра Костя Левицького і він керував нарадою. Збори вислухали довшої доповіді Стецька. В першій її частині він говорив про заходи Бандери щодо консолідації громадянства."
Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об'єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника... Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я.Барановського, М.Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами - В. М.).
Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. "Мітрат о.Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння.
Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, "президентом - К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення:
"Творчі сили українського народу об'єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя" - так називається цей документ. Наведемо його повністю:
"Дня 6.VII.1941 р. відбулася у Львові нарада чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови українськоїдержавності.
Присутні вислухали звітів про консолідацію, проведену з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери серед української еміграції та її великий успіх серед усіх відломів української суспільності з виїмкою відособленої групи інж. Андрія Мельника.
Дискусія виявила повну однозгідність усього українського громадянства, яке прагне цілою душею з'єднання всіх сил для спільної нам, єдиної великої і святої держави.
По дискусії прийнято однозгідно такі резолюції:
Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6.VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу.
Зібрані радіють акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22.VI. 1941 р., та закликають гарячо всіх українців-патріотів з'єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчинятися Державному проводові, проголошеному у дні 30 червня 1941 р. у Львові".
А далі цей документ підписали всі присутні на нараді:
"Д-р Кость Левицький, о.рект.Сліпий, д-р Олександр Надрага, інж.Андрій П'ясецький, інж.Юрій П'ясецький, Кошик Тома, Курчаба Зенон, Роман Заячківський, А. Богачевський, Ярослав Отельський, Дмитро Тихий, Д. Приступа, д-р Роман Осінчук, Василь Кудрик, д-р Дмоховський, Я. Маренін, Д. Марущак, П. Андращук, Б. Гаврилюк, В. Салевич, д-р О. Барвінський, Володимир Радзикевич, Стефанович, д-р Михайло Рояляк, Кость Паньківський, Василь Головка, Олекса Мусій, Михайло Чорнодольський, Віктор Супінський, Євстахій Савчук, інж. Євген Пиндус, Іван Мартюк, д-р Верович Богдан, д-р Антін Заплітний, Василь Синський, Степан Вольшановський, проф. д-р Володимир Кучер, Захар Рудик, Михайло Ковальчук, Антін Іванович, Михайло Кульчицький, Марія Яремова, Іван Бондар, Михайло Янович, Жигмонт (Янович) Олексин, д-р Олександр Бариляк, о. Дзерович Юліан, д-р Олександр Марітчак, Василь Кавуля, о. Антон Каштанюк,д-р Лев Дубас, Юліян Федусевич, Лука Турчин, Лідія Горбачева, Петро Мечник, Ярослав Білецький, д-р Степан Біляк, мгр. Мар'ян Дзьоба, мгр. Петро Пиндус, Л. Кобилянський, о. д-р Гавриїл Костельник, Іван Грабар, Теофіль Кульчицький, д-р Зенон Петрів, Дмитро Яців" (і два нечіткі підписи).[ 13]
Ось така представницька галицька "дефілянда".
Цікаво представляє Кость Паньківський фінал "уряду" Стецька -"Карбовича", при якому заступником міністра внутрішніх справ:
"Негайно наступного дня після громадської наради 6 липня склад уряду доповнено львів'янами. Назначено львівських членів без порозуміння з ними й не питаючи їх згоди... Дня 3-го, а може 9-го липня, мені доручено назначения заступника керівника ресорту внутрішніх справ..." [14]
"Усі події, - продовжував Паньківський, - пов'язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні - лагідно сказавши - несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я.Стецько - В. М.), не зуміли з'єднати для себе в усій своїй діяльності та в усіх своїх починаннях ані особистої симпатії, ані потрібної пошани...". Паньківський з цього приводу зауважував:".. .Провідні особи ОУН... принесли з собою такі ж методи: неправду, старшування, а до того ще й розбрат і ненависть, від яких львів'яни за час большевицької окупації відвикли...". Паньківський пише і про те, що о. Гриньох, Стецько і Шухевич "одурили і самого митрополита, представивши справу так, що, мовляв, сиди зконсолідовані в УНК, є порозуміння з німцями. Вмовили його видати 1 липня пастирський лист ("Побідоносну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога..."). Та й саме, мовляв, послання перекрутили підпільні комантатори. Паньківський попрікає бандерівців:
"Люди, що претендували на національний і державний провід, мусіли б були мати почуття відповідальності за те, що роблять...". Проте ті люди, продовжував він, "захоплені успіхами Гітлера, ..були переконані, що в їх виконанні у Львові поставлення перед доконані факти і німецької влади, і власного громадянства пройде з успіхом. Вони не поставили справи державності як загальної справи, але поставили її як вузько партійну...".
І далі:
"Проголошення української державносте й організації війська не були оформлені як вислід волі і акт свідомої організованої національної спільноти, але як накинений сторонній диктат. Тому українське громадянство не почувало себе співтворцем актів і не почувало себе відповідальним за них. Акти були "їх" актами, я уряд був "їх" урядом. Громадянство було бездушним глядачем і учасником, так як на мітингах за большевицьких часів..." .[ 15] (Виділено мною - В.М.).
Далі Паньківський пише про те, що "... провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД". Що ж до "будови державносте в тодішній воєнній ситуації", то, на думку "львів'ян" і самого Паньківського, вона була можлива "тільки в порозумінні з німцями". "Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) мусіла б бути готовою принайменше демонструвати свій спротив і перед німцями, та навіть і перед власним громадянством...". [16]
Однак цього не сталося, а сталося навпаки:
"Провідні панове з ОУН, такі самовпевнені в зустрічах і виступах перед громадянством, виглядали в наших очах у розмовах з д-ром Кохом або Кольфом (офіцер служби безпеки у Львові - В.М.) збиточними хлопцями, які вибріхуються від закинених їм дітвацьких вибриків."
При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили "діяльність" так званого "уряду" Стецька. "Вона (тобто ОУН-б - В. М.) перейшла знову в підпілля до терористичної діяльности, до якої звикла".
В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила надолужити в провінції. "Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання "могил слави". Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили".
Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети "Жовкіські вісті" від 10 липня 1941 р.: "У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок". Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації.
Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку:
"Управа ж міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: "Доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами - вгорі має бути жовта, в долині - блакитна краска". [17]
Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум.
Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував "коляборант" Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини.
"...Роки німецької окупації багаті були на численні парадокси. Передовсім, німецький підхід і трактування Галичини й галицьких українців. Безоглядність і брутальність, з якою німці трактували не тільки населення всіх окупованих країв, але навіть своїх союзників не мала ніяких обмежень, ані границь. Та коли придивимося положенню українців у Галичині і порівняємо його з положенням в інших країнах, то побачимо, що, незважаючи на приєднання до ГГ (до "генерал губернаторства" з центром у Кракові - В.М.) і на часті заяви, що Галичина не тільки п'ятий дистрикт (область), у всьому рівний передовсім чотирьом польським дистриктам, - на долю Галичини припав окремий статус, лагіднішого трактування. При всьому лихові жахливих часів війни й окупації, та зв'язаних з тим надзвичайних тягарів, наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівнянні з Східною Україною або польським населенням ГГ..." [18]
Далі Паньківський намагається пояснити цей "парадокс" таким чином: "Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше "австрійських русинів". Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов'ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про "політично спеціально трактовану територію". Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918-1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей..." [19] (Виділено мною - В.М.)
Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був "лагіднішим", "наше положення було таки привілейованим". Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась "політично спеціально трактованою територією". Цю "лояльність" гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина "була колись частиною австрійської держави". Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення "допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей". Значить, багатьом "нашим людям".
Тут він, звичайно, правий, бо численна маса "коляборантів" почувала себе на вершинах. "Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, -
писав Паньківський про себе. - Майже повних три роки співпраці з німцями - від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року - голови станиці Львівської УЦК - не були легкими... Ми звикли вже до німецького режиму, та - може ще важливіше - пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, -відверто зауважував він."[ 20] Погані новини із Східного фронту, -додавав автор, - приймали ті "коляборанти" досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.
Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх "підручних". Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово "самостійність" УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто "незалежність" від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем...". І тут же щиро зазначає: "Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були "майстрами". Майстром був Гітлер... В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця..." [21] (Виділено мною - В.М.). Ця "праця" добре відома українському народові.
Чим же заслужили ті "коляборанти" лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих "порадах" (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю "основною функцією" проблему "формувати новий порядок в дистрикті" за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати "опіку" над селянством. На ділі ж та "опіка" виражалась в слідуючому:
1) роз'яснення: "контингент - одна цеголка до перемоги над ворогом";
2) попередження: "в зборі контингенту німецька влада не легковажить";
3) острах: "генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту". (Газ."Львівські вісті". 1942. 14 серпня, 30-31 серпня; газ."Станіславське слово". 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК - УКК, туди посилались каральні загони "охоронної" поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.
Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі "Зауваження і пропозиції" до генерального плану "Ост" від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:
"До питання про українців.
По плану головного управління імперської безпеки, на територію Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення..."
Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, "коляборантів", які заслужили "лояльність" окупантів.
І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був "лагіднішим" і де "коляборанти" з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне - співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області -понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій - понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі - понад 200 тисяч, в "Цитаделі" ("Шталаг-328") - 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто ("Юденлаг") -136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині - кожний четвертий.
Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?
Відповідь на це питання ще дадуть історики.
Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Паньківський
Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе "патріотами", інші - "зверхпатріотами", треті - "патріотами від Бога". Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі "патріоти" вважали себе "націоналістичною елітою" над тим "народом". Однак, вся ця "еліта" в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із "рідної землі"? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.
Однак, надамо слово Паньківському.
"Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах "союз", стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків".[22]
Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після "непорозумінь" з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" стали "охоронними" каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС "Галичина" брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.
Судячи по характеристиках, поданих у книзі "Роки німецької окупації" Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: "Впродовж п'ятнадцяти років (1924 - 1939) я мав змогу спостерігати дразливий... істеричний націоналізм... Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою "визвольна боротьба" і "духовне переродження нації" організація не мала...". Однак, зауважує Паньківський, "мусімо ствердити, що... націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів..." Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на "все українське суспільство накликати репресії..." польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, "затроєна злісною партійщиною". "На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: "Нація понад усе!". [23]
"Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, - продовжував Паньківський, - його успіхи захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків... стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий... Чужих і своїх, - додавав Паньківський, - дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити...
...Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, - продовжував визначену характеристику Паньківський, - відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями - В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом "революціонерами", не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією..." [24]
Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: "Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць...". [25]
Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.
Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, "до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі - В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців - В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем... Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність... Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство...". [26]
А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:
"Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. - В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином...". [27]
Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 - 1941 роках в "генерал-губернаторстві" "медовими місяцями співпраці з німцями."
Примітки
[1] Добрянський - Демкович М. Україна і Росія. Львів - Краків - Париж, 1993.
[2] Там же. С. 35.
[3] Там же С 38.
[4] Там же. С. 56.
[5] Панківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк - Торонто, 1957. С. 7.
[6] Там же. С 5.
[7] Там же. С 6.
[8] Там же. С 7 - 8.
[9] Там же. С. 30 - 32.
[10] Там же. С 113- 114.
[11] Там же. С 34.
[12] Там же. С. 39.
[13] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 33.
[14] Панківський К. Від держави до комітету. С 43 - 44.
[15] Там же. С 53.
[16] Там же. С 54.
[17] Там же. С 60.
[18] Панківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк - Торонто, 1965. С. 12.
[19] Там же. С. 12-13.
[20] Там же. С. 14.
[21] Там же. С. 18.
[22] Там же. С. 13.
[23] Там же. С. 138.
[24] Там же. С. 141 - 142, 144.
[25] Там же.
[26] Там же. С. 145 - 146.
[27] Там же. С. 146.
ДИВІЗІЯ СС "ГАЛИЧИНА"
Створення дивізії
Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС "Галичина", але й одним з її головних засновником: "Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити", - патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування.
Далі він запевняв, що "настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь". Але Паньківський не називає тих, хто належав до того "громадянства".
Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь "українського легіону" під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка "в поході німців на Польщу" у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", про які ми вже доволі часто згадували.
Панківський:
"Наприкінці жовтня 1941 року інформував мене Кольф (офіцер гестапо і СД у Львові - В.М.) довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців (тобто українських войовничих націоналістів - В. М.) набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені письмо, в якому було багато про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі (східні райони Тернопільщини - В.М.), Покутті й Гуцульщині". [1] Тут же Паньківський додавав: "Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу", тобто таємно.
І далі:
"Кольф говорив мені, що акція мала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято около дві тисячі. Їх розподілили по кількох поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко поранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі... На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла...".
"Аж у лютому 1943 року, -продовжував Паньківський, - виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера...". Нижче ми побачимо, які суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС "Галичина" подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною - В. М.)
"Ми жили, - писав далі Паньківський, - в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від генерал-губернаторства, з огляду на окремі національні і господарські умови. Ще перед роком запровадив рейхсміністр Розенберг для східних земель крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія і Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися наших прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо як невід'ємна і конечна їх частина". [2]
І далі:
"Зима 1941-1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від "расових" приписів. Крок за кроком стандарт "чистоти раси" відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас...
... Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці....
...Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні... Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини...(Виділено мною - В. М.)... Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно... Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії... Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)... як поважний і цінний політичних козир.. .".[ 3]
І під кінець цих "одностайно-схвальних" зауваг Паньківський зазначає:
"Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп...".[ 4] Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію.
Паньківський вказує на "національне значення" їх антинародної затії.
Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині.
Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду "освячення дивізії СС", яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові:
"28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого - духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету - В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка.." [5]
"Урочисту дефіляду" відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер:
"Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і "коляборантів" - В.М.) підношено бажання - не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи..." (Газ."Наші дні". 1943. Травень).
Далі Паньківський пише про те, що Льозакер "відчитав маніфест генерал-губернатора" до "галицького населення":
"Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури" (Газ."Краківські вісті". 1943. 30 квітня).
Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК:
"Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу - зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть" (Газ."Краківські вісті". 1943. 1 травня).
Далі виступили: "М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь:
"Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресения Української галицької армії... До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом "Бог так хоче!" І сьогодні Бог так хоче!.." (Газ."Львівські вісті". 1943. 29 квітня).
"Пополудні, - продовжував Паньківський, - Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС "Галичина" - В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є "органом губернатора". Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу - В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц - голова, Осип Навроцький - начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус - перший, а Степан Волинець - другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба - референт душпастиря, Михайло Хронов'ят - референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір - референт здоров'я, Іван Рудницький - референт правний, Михайло Кушнір - референт пропаганди, Зенон Зелений - референт молоді, Володимир Макарушка -референт старшин, Андрій Палій - референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк - референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ." [6]
І ще: "Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича".
Далі Паньківський зазначає:
"У соборі Святого Юра відслужено службу Божу, на якій були присутні також німці. Факт, що СС-бригаденфюрер, а пізніше СС-группенфюрер, провідник партії (нацистської, звичайно - В. М.) в Галичині, Вехтер, а разом з ним през. Льозакер й інші, були при богослуженні в католицькому храмі - був предметом різних коментарів..."
Після 28 квітня 1943 р. мобілізаційна машина лихоманково закрутилася. Мобілазаційні емісари вели обробку молоді в містечках і селах Галичини, напружено працювали на користь вербування в дивізію всі установи УЦК та УКК, націоналістичні осередки й організації, школи, греко-католицькі церкви. Заклики губернатора, військової управи перемішувались із закликами УЦК - УКК, подібно цьому:
"Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби... Я вірю, - закликав голова УЦК Кубійович, - що ці наші зусилля і жертви, це твердий, але певний шлях до нашого світлого майбутнього." (Газ. "Краківські вісті". 1943. 6 травня.)
Яке "світле майбутнє" готували народові України ці націоналістичні творці есесівської дивізії в тіні нацистської свастики?
Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: "Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року".[7]
I далі: "Дивізія побудована була на принципі добровільності і цього треба було триматися." А проте: "І у Львові, і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями (посиленням, напругою - В.М.), але без політичного відчуття, без зрозуміння положення, люди, які керувалися чистим сентиментом. Для декого з них факт створення дивізії був рівнозначний із загальною мобілізацією української збройної сили.
Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: "Всі до дивізії!", хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду..." [8] А поряд з цим Паньківський зазначає: "Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків... На протязі травня і червня (1943 р. - В. М.),- писав Паньківський, - добровольців приписалося понад 90 тисяч. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби понад 20 тисяч" [9] В. Кубійович подавав дещо інші цифри: "До дивізії зголосилось бл. 80000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15000...". [10]
Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника:
"Організацію дивізії СС "Галичина" офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку - і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав... але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене "Гітлер - капут"... Незважаючи на це, почалась кампанія вербування "добровольців" до "українського війська". Кажу в "українське військо", бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву "дивізія есес", а часто-густо на запитання, що означають літери "СС", вербувальники відповідали, що це традиційна назва - січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: "За Україну!", "На Москву!", "Тепер або ніколи!", "В бій на одвічного ворога!" Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами - адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, - що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом - вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів - українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі "добровольців".
Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню "добровольчих" легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі "добровольчі" легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою.
І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в "добровольці" всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати "жертовний приклад" - віддавати своїх власних дітей на убій... Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів... Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм..."
Отака сповідь священника Гавриїла Костельника. Вона, як бачимо, полярно протилежна спогадам "щирого коляборанта" Паньківського.
Служба галичан в "українській поліції"
Досить відверто пише той же К. Паньківський у своїй книзі "Роки німецької окупації" про службу українців-галичан у так званій "українській" поліції. І не тільки в ній.
В усій розгалуженій системі гітлерівського поліцейського режиму в Галичині - кримінальної, порядкової, політичної, поліції безпеки та багатьох інших - знайшлося місце і для "українців", які пішли вірнопіддано служити "новому порядку" Гітлера. "Всі поліційні формації, - зазначав Паньківський, - приймали на працю на нижчих щаблях місцевих людей -українців і поляків." [11] Чимало їх "працювало" і в гестапо. Там займалися карколомністю і убивством, і така "праця" підходила для чималої кількості "людей". Згодом ці досвідчені вбивці опинилися в УПА, ставши опорою її підрозділів.
Важче було з кріпо (кримінальною поліцією), - зауважував Паньківський. "Тут націоналісти досвіду не мали, бо поляки не брали українців у поліцію. Тому гітлерівці переважно брали в туди поляків,тих, що знали "кримінальний пошук". Те ж саме було і з залізничною (Bahnschutz) поліцією, де засіли фольксдойчі й поляки, бо тут можна було поживитися і речами, і харчами".
"В половині серпня 1941, - фіксує Паньківський, - вийшло розпорядження губернатора про розв'язання міліції і про створення "української помічної поліції" (Ukrainische Hilfspolizei). Одночасно появився заклик команданта порядкової (орпо) поліції зголошуватись до служби...". Планом передбачалось прийняти в дистрикті "Галичина" 6 тисяч "українських" поліцаїв. "Але до служби прийшло знову багато, та головно молодих хлопців".[12]
Тут інформація Паньківського досить суперечлива, бо поряд було зазначено, що вже 2 липня 1941 року "міліція" (тобто ті підрозділи, що були сформовані ОУН-бандерівців в перші дні війни і на початку окупації (була підпорядкована СС) тобто гестапо і службі безпеки. При цьому, він мовби жаліється, що "утруднювало справу" те, що "німці зразу почали вживати" ту "міліцію" для своїх цілей, "передовсім на протижидівському відтинку". Ми вже писали раніше про участь такої поліції у винищенні євреїв і в проведенні каральних акцій проти "свого" населення.
Командантом порядкової поліції в генерал-губернаторстві був генерал-майор Вінклер, командантом такої ж поліції в дистрикті "Галичина" -полковник Стах. При команді орпо у Львові був референтом "української" поліції майор Вальтер. Зведеного керівництва орпо в дистрикті не було. Кожний окружний командант порядкової поліції підлягав тільки своєму німецькому окружному команданту і, звичайно, гестапо і СД. Тому-то так часто така поліція в основному використовувалась не для звичайного наведення громадського порядку, а для каральних акцій, які проводились безперервно, вдень і вночі. В поліції, визнавав Паньківський, "тяжів дух нацизму". Цією фразою сказано ВСЕ, без спеціальних пояснень і коментарів.
"Платні були низькі" (ще одне суттєве визнання Паньківського), а тому вся поліція займалася мародерством. "Ще гірше, - продовжував Паньківський, - було з озброєнням. Воно було перестаріле, при тому один кріс (гвинтівка) припадав на дво поліцистів, а на один кріс приділено всього 10 набоїв". Але і цього вистачало, щоб впритул застрелити десять беззахисних євреїв чи всяких інших "ворогів". Про витрачені патрони кожної зміни поліцаї особисто звітували команданту поліції та залишали письмовий рапорт.
В той час, як на Волині в березні - квітні 1943 р. "українська" поліція, вимазана людьскою (в основному єврейською) кров'ю, по команді перейшла в УПА разом із зброєю, тут, в Галичині, поліцаї поодинці або групами, відходили в ту ж УПА, зате інші приходили на звільнене місце.
Паньківський пише і про таке:
"Ми ще перед створенням дивізії (СС "Галичина" - В. М.) говорили про потребу створення поліційних відділів крайової охорони, які могли б бути вишколені в протипартизанській боротьбі". Тому і не дивно, що чимало підрозділів УНС (Української народної самооборони) - витвору бандерівців в Галичині, в боротьбі проти радянських партизанів генерала С.А. Ковпака були сформовані із таких "досвідчених" поліцаїв.
І ще одна досить цікава деталь, про яку іронічно зауважує Панківський:
"В 1943 році команди (поліцаїв - В. М.) виробили проект змін однострою і відзнак. На місце українських мали прийти німецькі, але як? Замість золотих випусток для офіцерів мали прийти срібні, зовсім такі самі, як відзнаки німецьких підофіцерів".[13] Отже, тут, в Галичині, про "українську" поліцію гітлерівці піклувались, бо їй довіряли.
Згодом, вказує Паньківсьский, до "української" поліції прийшло немало досвідчених людей. Одним був Володимир Пітулей, колишній майор польської поліції. Його заступником став поручик Любомир Огоновський. В листопаді 1941 р. у Львові було відкрито поліцейську школу. Однак, як не старалися вислужитися ці поліцаї, есесмани дивилися на них як на виконавців найчорнішої "роботи".
Цікавий факт подає Паньківський на початку книги, який з цілком відомих причин замовчують всі інші націоналістичні автори: "В лютому 1942 р. Національна рада (якою керував митрополит А. Шептицький - В.М.) припинила свою формальну діяльність. Приводом до цього став лист, написаний митрополитом до райхсміністра Гайнріха Гіммлера у справі вбивства жидів та зокрема у справі притягнення української помічної поліції до участі в акціях проти жидів. Канцелярія Гіммлера переслала того листа до СД у Львові. Кольф (вже згадуваний офіцер гестапо і СД - В.М.) запросив мене та подразненим голосом вияснював прикре положення свого уряду..." Паньківський при цьому додав: "Кольф дав прочитати лист митрополита до Гіммлера... Митрополит просив, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів".
Отже, "українська" поліція в дистрикті "Галичина" вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки "громадськості" - від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах "миротворчого" митрополита!
Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм
Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В "Підсумках і висновках" до книги "Роки німецької окупації" він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця - українського народу чи українських націоналістів?
Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло "державне правління" ("уряд" Стецька - "Карбовича"), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища ("Майстром був Гітлер" -писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх "панську" волю.
Після інциденту з "Актом 30-го червня 1941-го" гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. "Українська національна рада у Львові, - писав Паньківський, - була для нас усіх "символом влади".[14] Звичайно, їм так здавалося.
В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та "діяльність" зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати "українських" поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в "національну" політику тої "національної" ради. "Із припиненням діяльності Ради всі функції президії... перейшли вповні до нас (тобто до УКК - В.М.).. ", - писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був створений гітлерівцями як допоміжна організація із "аборигенів" для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до "національної" політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися.
В "Підсумках і висновках" Паньківський писав:
"Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства ("речником того громадянства", як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки - В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське "германофільство", про яке стільки говориться?"[15]
Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою "філософію" колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає "щирий коляборант" про те, що тоді, в 1941 р., "цих питань не ставили". Все, мовляв, було ясне - "українці", тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, - веде далі Паньківський, - виникли "під впливом післявоєнних настроїв", бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни.
Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно "відмиватися" після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.
Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою "коляборантську" тезу про те, що під час війни народ "мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою" і "хтось мусить очолювати його репрезентацію...". Ось така логіка!
Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:
"Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів...".[ 16]
В тому ж "коляборантському" ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН "в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками... її (ОУН-бандеревців - В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони - союзники німців...". І на закінчення Паньківський подає таке "виправдання" своєї "коляборації": "Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.), отже і галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів - В.М.) із німцями була в роках 1941-1944 неминучою".[17]
Ми підтвердимо ці попередні "зауваги" пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів "Мені 70" та в інших "писаннях", як менш відвертий "коляборант", ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше:
"Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням".[18] Отже, цей "коляборант", як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших "коляборацію": німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували.
Подамо коротку довідку про Кубійовича.
Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив "готовність" стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався "географією України і сумежних кpaїв", але тільки для того, щоб протиставити "щось" проти "чогось". Його "географія", як він сам зазначав, "подобалася німцям". Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років "географ" Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому "генерал-губернаторстві") його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців.
Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався "поміркованим".
В своїх аж трьох книгах спогадів ("Мені 70", "Українці в генеральній губернії. 1939-1941: Історія Українського центрального комітету" і "Мені 80") В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по "коляборації" К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про "коляборацію"свою та інших. Однак і він згадав чимало "перлів" із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці "Мені 70".
"Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. - I далі. - Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту "Галіцієн") намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії".[19]
Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС "Галичина" "частинно пов'язане" з особою Вехтера:
"8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації... У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії... Це був чималий політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині... Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава... Я радився з Шептицьким, який сказав: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії".[20]
Після тривалих розмов та переговорів з "національними колами" Кубійович у листі до губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив "остаточно" про те, що "наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії". Ото-так авантюра "національних патріотів"! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті "національнії кола", про які згадує Кубійович, - це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо "українцями" він називає тільки галицьких націоналістів.
28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: "Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, - це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС - це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни". (Газ. "Львівські вісті". 1943. 28 квітня.)
Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером "1", заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: "Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець - В. М.), вступити до СС - стрілецької дивізії "Галичина" й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії "Галичина".
Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович". [21] Зрозуміло, що цей "ерклерунг" був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від "щирих українців" (тепер "національно свідомих"), різних "батьків народу" і "провідників нації". На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений "національної" гордості за здійснення "чималого політичного акту", Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім.Т. Шевченка за кордоном і видавець "Енциклопедії українознавства", писав у своїх спогадах: "Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії "Галичина". [22] (Виділено мною - В. М.)."Праця" ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні.
З чиєї ініціативи виникла дивізія СС "Галичина"
Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини - обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно!
Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці - керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі "Україна: історія" (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що "губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію".
Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що "опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з "Актом 30 червня 1941-го" - В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина". Що правда, то правда!
Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів "Нахтігаль" і "Роланд", сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам "послання", "меморандуми", "листи" та "заяви" з пропозиціями створити військові сили "українців", тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців "для поборення большевизму". Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами - танки Гудеріана вже були на підступах до Москви!
Одне з таких "писань" націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано "послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру". В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: "Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи... Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі".
Це "послання" підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри - головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині".[23] Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.
Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише "послання" начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:
"...Здається, прийшов час включити Україну (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боєздатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох років було загублено багато можливостей... Треба це питання перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу. Сподіваюсь, що проблеми формування української збройної сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у Вас, пане генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські вірнопіддані, а найголовніше військові кола готові до розв'язання цього питання, якому ми в ім'я переможного кінця боротьби з Москвою надаємо найбільшого значення, прагнемо взяти участь і віддати себе в розпорядження головного командування збройних сил".
Це "послання" А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення "вагомої" української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу.
Однак, чи був губернатор дистрикту "Галіцієн", группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії "Галичина"? На це питання Вехтер відповів сам:
На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у "Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини" висловив, зокрема, таке: "Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти - В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування "СС-стрілецької дивізії Галичина". [24] (Виділено мною - В.М.).
Окупаційна газета "Львівські вісті" (1943, № 93), інформуючи про "урочисту дефіляду" з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:
"Неодноразові звернення галицько-українського населення до управи Галичини, до пана генерал-губернатора (тобто Г. Франка - В. М.), по проводу рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформувати дивізію з галицьких українців..." (Виділено мною - В.М.).
Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над "і" поставив сам Вехтер.
Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.
Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС "Галичина", треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке "Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 -1945 роках" (Торонто - Париж - Мюнхен, 1970).
Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) - майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС "Галичина", яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС "Галличина", в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку "Sie wollen Freiheit" ("Вони хотіли волі"). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній,тому була замінена.
Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і "консультанти" типу творця дивізії В. Кубійовича.
Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. - Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС "Галичина".
В "Передмові" до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, "щиро" підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація "була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців". Це - суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).
На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.
Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: "На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що "східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові", почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи..." Було створено дві латиські, одна естонська дивізії... Прийшла черга на українців в Галичині".[25]
"Ініціатором цієї дивізії, - як, зрозуміло, був інформований Гайке, -був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями".[26]
В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи "SS", як "січове стрілецтво" чи "січові стрільці", Гайке виразно зазначав:
"Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (CC - добровольча дивізія "Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS - Freiwillin-Grenadier-Division (galizische №1) (14.СС - добровольча гренадирська дивізія (галицька №1).[ 27]
Гайке тут же додає:
"Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець" "український" заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не "українцями", а "галичанами".
Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.
Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в "Гайделягері", що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. - в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).
І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту "Галичина" Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір "добровольців" послано було в поліцейські частини ("охоронні" війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.
Гайке свідчить:
"Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі "Гайделягер" (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки". [28]
Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських полків, призначених для служби в "охоронних" військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в "Гайделягері", а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин.
Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг - колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). "Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів..."
І далі:
"Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом...".[29] Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.
І ще:
"У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці... Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм... Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї.., тупо слідуючи теорії... За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника... Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу... Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії..."[30] Ці характеристики особистості генерала СС Фрайтага, подані так безпосередньо Гайке, доволі суперечливі як логічно, так і психологічно. На наступних сторінках своєї книги автор рідко зупиняється на постаті свого командира. Однак, два моменти, подані далі, доволі вражаючі в розумінні тієї атмосфери, в якій перебувала дивізія СС "Галичина".
Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. "Генерал Фрайтаг повідомив, - пише Гайке, -... що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю...". Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу.
Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували "чужонаціональні частини та всі частини зброї СС". Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, - оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира.
Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців.
Переговори між губернатором дистрикту "Галичина" группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, - з другого, про те, якою бути майбутній дивізії - польовою військ СС чи поліцейською ("охоронною") військ СС - затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини.
Гайке:
"Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії", тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС "Галичина" Ф. Фрайтаг служив командиром полку.
Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію:
"За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька."[ 31] Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин - звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій.
Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались "у поборюванні большевицьких партизанів".
На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії "бойової групи" для боротьби з радянськими і польськими партизанами. "Бойова група" в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга "бойова група" "для боротьби з большевицькими партизанами" в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи "діяли досить успішно". Однак про ті "успіхи" Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів.
Гайке відзначає тут і таке:
"Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то й чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками й українцями мусіла виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі дивізії, як німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного, або такого, що самі накоїли...".[ 32] Так наївно пояснював Гайке причини "поганої поведінки" молодих галицьких есесівців.
Що "накоїли" есесівці із каральних "бойових груп", добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання.
Отже, по суті, дивізія СС "Галичина" з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно.
А що ж далі?
Гайке:
"Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків... Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк - Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС - добровольчий полк... Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці". [33]
І далі:
"На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда".[34]
Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" тільки кілька місяців (березень - липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську ("охоронну") дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.
Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке:
"Чоту польової жандармерії... перетворено на сотню понад 100 польових жандармів...", а також "приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки...". Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.
А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована горезвісна "бригада Дірлівангера". Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), який діяв у тісній взаємодії з "дірлівангерівцями".
Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.
Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до "виправдань", подібних цьому:
"Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь "коректні" бої! - В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях , коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.
За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила..." [35] (Виділено мною - В. М.).
Але тут же Гайке описує "доблесті" "бригади Дірлівангера" (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):
"При придушуванні повстання брала участь також так звана "Бригада Дірлівангера" (SS-Dirliwanger Brigade), спеціальна каральна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бригаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеградовані до найнижчого рангу гренадира... Командиром цієї бригади був бригаденфюрер (генерал-майор - В.М.) зброї СС о. Дірлівангер, протеже начальника головного управління СС обергруппенфюрера (генерал-полковника - В.М.) Г. Бергера. Дірлівангер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бригади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень...".[ 36]
Тут, звичайно, слід розуміти "виправдання" Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС "Галичина" в цілому, яка, мовляв, вела себе "коректно" і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки!
Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС "Галичина" була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову зауважував: "Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання".
Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала "охоронні" (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що "головним завданням дивізії було поборювання партизанів".
Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. - Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається "Чи "легіонова політика" така безнадійна?", Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії:
"Ініціатива творення дивізії виникла так в німецьких, як і в українських колах. Альфред Розенберг (рейхсміністр окупованих східних територій - В.М.), якому Гітлер доручив завідування окупованими східними територіями, звернувся в березні 1943 р. до СС за допомогою. Розенберг хотів притягнути Український центральний комітет (УЦК) до підтримки німецьких воєнних зусиль, тим остаточно послабити наміри деяких нацистів, які хотіли опертися виключно на російського генерала Андрія Власова. Майже в той самий час д-р Кубійович звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка з пропозицією створити більшу українську бойову силу. На ділі це не був Франк, а його підлеглий Отто Вехтер, що мав близькі контакти з Гіммлером, і якраз він виступив з тим пляном в межах свого дистрикту Галичина. Це територіяльне обмеження перехитрило Гіммлерову фанатичну настанову, що слов'яни взагалі, а в даному випадку українці, не здатні носити зброю. В результаті нова формація дістала назву "СС дивізія "Галичина", що мало вказувати на обмежені територіяльні рамки, хоч всі розуміли, що рекрутами будуть, якщо не виключно, то в переважній більшості, українці з усіх земель..."[37]
Далі Армстронг "уточнює":
"...Ініціятива з українського боку вийшла від д-ра Кубійовича, провідника Українського центрального комітету. Для такого завдання Кубійович був повністю кваліфікований: повне знання німецької мови, видатний географ з міжнародною репутацією, трирічний досвід у контактах із службовцями Генеральної Губернії. Хоч він не репрезентував ніякої української партії, то все таки втішався серед усіх загальною пошаною за свої значні досягнення. Але понад усе (тут я покличуся на свої особисті контакти з д-ром Кубійовичем з пізніших часів) він завжди був холоднокровний і мав здоровий розсудок. В результаті, його міркування про потребу української військової сили, хоч в основному зроблені незалежно від нікого, вимагали підтримки майже всіх інших українських провідників".[38]
Армстронг при цьому додає:
"Проте найголовніша підтримка прийшла від Української греко-католицької церкви. Єпископ Йосип Сліпий (пізніше кардинал Сліпий) публічно схвалив творення дивізії. Виглядає, що й митрополит Андрій Шептицький, найбільш шанований українець, зробив це приватно. За їх заохотою о. д-р Василь Лаба став відповідальним за священників дивізії. Основною вимогою Української греко-католицької церкви для підтримки справ дивізії було те, що українські священники, працюючи в дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну й моральну опіку та нейтралізувати всі спроби нацистської індокринації... Церква погодилася з думкою, що національна військова формація є необхідна для українських інтересів на довшу мету, і тому заохочувала добровольців вступати до дивізії. Ця підтримка церкви сприяла також тому, що до дивізії почали зголошуватися старші офіцери, які належали до передвоєнних галицьких партій, наприклад УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання - В. М.)... Одержання підтримки групи Мельника (ОУН-м) було нескладне. Як Кубійович вийшов з цією пропозицією, повстанці ОУН-м на Волині ще далі виступали проти німецьких окупаційних властей (автор тут, як бачимо, серйозно плутає, бо немає жодного факту, щоб ОУН-мельниківців виступала проти німецьких окупаційних властей, а, навпаки, є занадто багато фактів, що мельниківці тісно співробітничали з ними - В.М.). Під тиском совєтських партизанів і конкуруючих націоналістичних повстанців групи Бандери, послідовники Мельника швидко втрачали грунт під ногами. В часі набору до дивізії їх уцілілі партизанські сили (відділ "Хріна", пізніше "Волинський легіон самооборони") погодилися вступити на німецьку службу. Згодом, як пише майор Гайке, Волинський легіон противився включенню його до дивізії. Однак, в середині 1943 року ОУН-м повністю була згідна з набором до дивізії. Справді, фракція Мельника сама прийшла до висновку, що регулярна військова формація є необхідна. Мельник стояв близько до католицької церкви, а його прихильники співпрацювали з Кубійовичем; як високий офіцер Української галицької армії в 1918 -1920 p.p., Мельник розумів і дооцінював вагу регулярної військової формації і він справді волів керувати своєю політичною організацією на військовий лад...".[ 39]
І, нарешті, таке:
"Позиція ОУН-б є більш невизначена. Безсумнівно, послідовники Бандери на початку відкидали яку-небудь співпрацю при наборі до дивізії. Підпільна пропаганда ОУН-б в Галичині і на Волині (включно з летючками УПА, яку в середині 1943 р, перебрали бандерівці) засуджувала організовану німцями військову формацію. Замість того "нова" УПА далі закликала до збройної боротьби проти нацистів (тільки на словах, а не на ділі - В.М.) і СРСР. Деякі підпільні публікації повторювали ті заклики ще в половині 1944 р. Все-таки якось трудно збагнути, як міг набір до дивізії в Східній Галичині проходити так успішно, якщо ОУН-б, найповажніша сила серед української молоді, так сильно противилася такому наборові, як на це натякала підпільна пропаганда. Майор Гайке кидає деяке світло на ту справу, коли говорить про вояків дивізії, які відвідували відділи УПА й потім за їх дозволом верталися до своїх відділів... Особисті свідчення й опубліковані спомини деяких дивізійників, що мали близькі контакти з ОУН-б, твердять, що бандерівський командир УПА Роман Шухевич секретно доручав своїм людям добровільно голоситися до дивізії. Шухевич сподівався пізніше використати тих добровольців у партизанській боротьбі. Тому аж до літа 1944 р., коли дивізія вступила в катастрофічну битву під Бродами, а ЧА (Червона Армія - В.М.) окупувала Галичину, ОУН-б не виступала так сильно проти дивізії. Згодом приклонники Бандери активно підтримували нове формування 1-ої української дивізії. Вкінці ОУН-б разом з Кубійовичем, церквою і ОУН-м признавали, що регулярна військова формація важлива для майбутньої України". (Виділено мною - В.М.).
Цi застереження Д. Армстронга абсолютно об'єктивні, хоч певні місця чітко не визначені.
Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН - УПА та дивізії СС "Галичина" о. Іван Гриньох у статті "Дивізія "Галичина" й українське підпілля", опублiкованій у збірнику статей і матеріалів "Броди" (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль". Нагороджений нацистським "Залізним хрестом". В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні - червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як "одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР": "Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті".[40]
Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС "Галичина" гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. "... Німецький маневр, - вказує автор, - ...в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії - В.М.) була припинена. [41] Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС "Галичина". Гриньох продовжує: "Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах."[ 42] Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд", де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на "геройські" подвиги. Проте тут же додає: "Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям". [43] (Виділено мною - В.М.) Далі Гриньох стверджує, що "на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб".
Під час перебування дивізії СС "Галичина" під Бродами, вказує Гриньох, "створилися найбільш дружні стосунки". УПА отримала "поважну матеріальну допомогу" з боку дивізії, і "два сильні курені УПА"споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.
Проте, вказує автор, вже "після катастрофи на фронті" в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. "В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати." І тут же додає: "...Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в рядах УПА." До цього додамо, що дійсно свідчень про це досить мало, за винятком тих, які перейшли в УПА, ще вишколюючись в "Гайделягері".
Далі о. Гриньох пише про те, що після катастрофи під Бродами залишки дивізії, що опинилися в Старосамбірському районі, передавали зброю підрозділам УПА. Це абсолютно не відповідає дійсності, бо чимало утікачів просто загубили під час втечі навіть легку зброю.
Під кінець зауважимо, що якою суперечливою не була ця розповідь о. Гриньоха про стосунки "українскього підпілля" з вояками дивізії СС "Галичина", він все ж таки, всупереч націоналістичним авторам, стверджує однозначно, що ОУН-бандерівців не заперечувала проти створення такої есесівської дивізії.
Коли ж 14-та гренадирська дивізія СC "Галичина" майже сформувалась, її відвідав рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер. На жаль, В. - Д. Гайке досить примітивно подав інформацію про цю непересічну "подію":
"16 травня 1944 року дивізію відвідав рейхсфюрер СС Гіммлер. У відвідинах брав участь також губернатор Вехтер. Свою візиту Гіммлер почав промовою. На другий день відбулися бойові вправи з участю майжеі всіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш вибраних відділів дивізії".
Гайке відзначав, що Гіммлер виступив тільки перед старшинами, але суть тої промови не подає. Зате читаємо таке:
"Промову Гіммлера добре характеризує професор Колумбійського університету Джордж Г. Стайн у книзі "Елітарна гвардія Гіммлера": "У промові до старшинського складу, який складався переважно з німців, Гіммлер таки признав, що галичани - це дійсно українці, а при цьому, закликав до "братерства" між німцями й українцями. На закид тих, які вважали, що СС-і зацікавлені тільки в "гарматному м'ясі" для німецької воєнної машини, Гіммлер з сумнівною логікою зауважив, що, якщо це була б правда, то дивізія не вишколювалась би цілий рік. Він ще підкреслив, що приблизно 250 галичан вислано на старшинські курси й вони тепер в дивізії старшинами..."
І далі:
"В тій промові Гіммлер підкреслив, що губернатор Вехтер запропонував йому створення дивізії з "українських синів Галичини", згадав, що українці очікували від німців більші свободи, але Гітлер "у своїй мудрості вирішив інакше", виступив проти "політикування в дивізії" та тих, "які стріляють з-за куща", бо їх не можна вважати "патріотами". Він ще намагався виправдати генерала Фрайтага, що він не пропагує німців, а добирає на керівні пости старших тільки за їхніми здібностями. Врешті Гіммлер заявив, що він не обіцяє, так як англійці це практикують, "прав і свободи" для українців, бо тільки "поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу у цій війні вирішить їх долю."[ 44] Гайке під кінець зауважує, що Гіммлер висловив задоволення вишколом дивізії і пообіцяв всебічну підтримку.
Така інформація про прибуття рейхсміністра і рейхсфюрера СС Гіммлера в дивізію нас аж ніяк не задовільняє, бо в ній нема основного - суті ставлення цього нацистського бонзи до затії створення "української військової формації". Думається, що Гіммлер ставився до тої формації, звично, бо в системі СС вже було чимало ненімецьких військових формувань. Нацисти були явно в цьому зацікавлені.
В Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України є документ під назвою "Промова рейхсміністра Генріха Гіммлера до старшин дивізії СС "Галіцієн". Судячи з тексту, це - примітивно застенографований матеріал, при тому в скороченому, мов би протокольному, вигляді, який також не може претендувати на точний текст промови Гіммлера. Однак, наведемо з нього кілька уривків:
"...Фірер рішив в останніх роках, керуючись своїм здоровим розсудком.., що ця частина українського народу, що замешкує Галичину, і що 150 літ належала до рейху, має належати до генерал-губернаторства... На мою думку, для нас є найкраще виждати на його (тобто Гітлера - В.М.) рішення щодо порядку народів в Європі аж на кінець війни... Незабаром на фронті проти свого ворога москаля і большевизму зложите іспит своєї вартості, свойого вміння, своєї хоробрости, свойого послуху, своєї вірности і святости своїй присязі, що ви зложили перед Богом. Я знаю, що ви не підведете СС-ів і мене, що вас покликав, та що фірер може сказати на кінці цієї війни: "Дивізія, що її виставив чесний нарід Галичини, сповнювала свій обовязок, та що цей нарід заслуговує зайняти в Європі і відповідне становище..."
Таким чином, із усього цього абсолютно ясно, що рейхсфюрер СС схвалив створення такої дивізії у складі СС і залишився задоволений таким "творінням". Залишається лише втямити: чиї інтереси задовільнятиме це "гарматне м'ясо" - німецьких нацистів чи "незалежної української держави", заради якої так старалися кубійовичі та панківські?
Нещодавно появилася перед читачами книжка Тараса Гунчака "У мундирах ворога". Праця ця досить типова для пересічного націоналістичного чтива. Книжка появилася на хвилі "національного" (тобто націоналістичного!) "відродження", коли потомок есесівця з 14-ої "гренадирен дивізіон" "Галіцієн" Мирослав Глобуш, депутат Львівської обласної і Дрогобицької міської Ради народних депутатів, на мітингу 26 травня 1991 р, присвяченому відкриттю пам'ятника есесівцям цієї дивізії в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, заявив: "Не буде зброї - не буде демократії! Недалеко відійшли ті часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Якщо треба буде, вона знову коситиме!".
Ми вже зверталися до праць Т. Гунчака, коли йшлося про "Літопис УПА", укладачем якого він був. Як ідейний націоналіст із когорти "твердолобих і твердошкірих" Т. Гунчак достеменно вважає, що на підтасовці фальшивих документів можна творити не тільки "літописи УПА", але й історію українського народу!
Однак, як там не було, звернемося до "писань" того Т. Гунчака в його книжці "У мундирах ворога". В передмові автор резонно зауважує: "Дивізія Галичина, незважаючи на її не дуже значну роль у загальній розстановці сил, велетенській боротьбі, відомій як друга світова війна, залишається досить суперечливим явищем, предметом палких дискусій в. США, Канаді і навіть у Великобританії. Підставою для цих дебатів є приписувана цій дивізії участь у каральних операціях проти цивільних мешканців. Водночас не чутно жодних спекуляцій стосовно багатьох інших чужоземних (ненімецьких) підрозділів Ваффен-СС, лише українська дивізія все ще викликає інтерес, не зважаючи на те, що останній постріл другої світової війни відлунав 48 років тому..." (Виділено мною - В. М.)
Як бачите, позиція пана Гунчака дивна! Жаліючись на те, що навколо дивізії СС "Галичина" ще й досі багато розмов на Заході, він забув поцікавитись, як же думають про неї в Польщі, в Галичині, Словаччині, Штірії и Карінтії, де вона діяла. По-друге, він просто забув про рішення Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, де СС засуджено також за "злочин проти людства", а дивізія "Галичина"аж ніяк не була "національною", як пише в книжці, а есесівською. По-третє, замовчується, що підрозділи дивізії (незаперечно!) чинили каральні акції і проти мирного населення Польщі ("бойова група Баєрсдорфа"), і на Львівщині та Тернопільщині (4-й і 5-й поліцейські полки в каральних акціях проти жителів Гути-Пеняцької, в Прикарпатті та під Тернополем), і в Словаччині (спільно з горезвісною "бригадою Дірлівангера"), і в Югославії. Нарешті, такому досвідченому досліднику, як Гунчак, повинно бути добре відомо, що дивізія лише кілька тижнів діяла під Бродами як польова (фронтова) військова частина. Весь інший час вона виконувала, по суті, каральні функції. Однак, виявляється, що пан Гунчак, все це не забув і добре знає. В післямові він, зокрема пише:
"...Українці опинилися тоді в дуже складному, майже бузвихідному становищі. За цих умов звинувачувати їх за те, що вони вдягали німецьку форму і служили в дивізії, яка структурно підпорядковувалась військам СС, означало б підтримувати ганебний принцип "вини за зв'язок". Дорічнішим було б запитати: чи була дивізія загалом або деякі підрозділи причетні до злочинів, які можна віднести до категорії злочинів проти людства? Справді, таке звинувачення висунули свого часу проти членів цієї дивізії деякі члени канадського суспільства, коли перші намагалися отримати право на імміграцію до Канади. Однак, коли Український канадський комітет зажадав від тих, хто звинуватив дивізійників, надати на підтвердження своєї позиції документальні докази, іх не знайщлося."[ 46]
І ще додає Гунчак:
"Питання невинності або вини членів дивізії чітко подала торонтська газета "Toronto Star" 17 серпня 1980 року після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в тій же газеті Соль Літтманом. Під заголовком "Документів про військовий злочин немає" редактор писав:
"... відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об'єднаних Націй та канадські власті перед допуском їх до Канади...". [47]
В книжці "У мундирах ворога" Т. Гунчак, по суті, йде слідом за шефом штабу дивізії СС "Галичина" В.-Д. Гайке та його книгою спогадів. Тому представимо читачам лише ті місця, які найрельєфніше відповідають на запитання: якою була дивізія СС "Галичина"?
У вступі автор подає матеріал, який беззастережно говорить про те, що українські націоналісти буквально бомбардували гітлерівське керівництво вимогами дозволити створення "українських військових формувань" у складі гітлерівського вермахту.
Зачитуємо відповідні місця: "Ідея зміни статусу України через війну належала мілітаристській організації українських націоналістів (ОУН), яку було створено у Відні 1929 року. Ця організація, якій належало відіграти вирішальну роль у другій світовій війні, ухвалила політичну програму, метою якої було створення незалежної української держави, і ця мета залишила в тіні всі інші положення. Досягнути своєї мети ОУН планувала за допомогою німецької армії, яку її керівництво вважало своїм союзником... Керівництво ОУН, зокрема офіцери, які боролися з більшовиками 1917-1921 років, було переконане в тому, що єдиний шлях до досягнення політичної незалежності пролягає через військову силу, проте водночас вітало становлення щільних робочих стосунків з німцями. Ще 23 травня 1935 року деякі з них запропонували свої кандидатури для військової служби нацистам. Це, приміром, самозваний отаман українських козаків, Іван Полтавець-Остряниця. Другий самозванець, підполковник Михайло Шуляєв, на самому початку війни у червні 1941 року запропонував свої послуги в організації українського військового підрозділу... Полковник Шуляєв (тут, раптом, автор підвищив цього авантюриста у званні - В. М.) повторював свою пропозицію двічі: 4 березня 1943 року і 29 вересня 1944 року, але безуспішно. Німці усвідомлювали, що Шуляєв не має достатнього впливу задля того, аби здійснити все, що пообіцяв, і навіть не завдали собі клопоту відповісти на його епістолярні зусилля... 28 квітня 1942 року генерал Андрій Вовк, лідер національного руху українських козаків (цей "генерал без армії", як ще називав його Гунчак - В.М.), виступив із набагато серйознішою пропозицією щодо німецько-української співпраці. Крім питань військового співробітництва його меморандум стосується і політичної мети, такої, як створення української держави у межах європейської системи...
Обидві фракції ОУН, особливо фракція Степана Бандери, у якої з'явилося багато послідовників серед молоді Галичини, були спроможні знайти рекрутів для майбутньої боротьби проти СРСР. Для виконання своєї програмної мети - утворення незалежної української держави - у квітні 1944 року фракція Бандери організувала за допомогою німецької розвідки (Абверу) своє військове формування із 650 чоловік під кодовою назвою "Нахтігаль". Цій групі належало відіграти роль двигуна у майбутній політичній грі. Майже одночасно ОУН-б організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва "Ролянд". Обидві групи діяли в межах німецької армії під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку (тобто полку спеціального призначення "Бранденбург-800", про який вже мовилось у даній книзі - В.М.)
... ОУН-б особливо ретельно працювала над налагодженням контактів із німецькою армією, вважаючи її прихильнішою до політичних прагнень України, ніж нацистський політичний апарат. Утворення "Ролянду" й "Нахтігалю" в межах вермахту додавало українцям підбадьорення. Керівництво бандерівської фракції ОУН, обнадієне своїми контактами з військовими колами Німеччини, вирішили перевірити позицію німецького керівництва. 30 червня 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, проголошує відновлення української держави. Німеччина відповіла на цей односторонній акт негайними репресіями...
Ці кроки з боку Німеччини довели послідовникам Бандери нереальність їхніх надій на досягнення політичних цілей. Протестуючи проти арештів керівництва бандерівської фракції, обидва військові формування, "Нахтігаль" і "Ролянд", відмовилися від виконання служби доти, доки заарештованих не звільнять. Незабаром після цього обидва формування розформували, і це поклало край надіям ОУН-б на використання їх як ядра майбутньої української армії... "[47]
Це вже суща неправда пана Гунчака! Йому добре відомо, що "Нахтігаль" і "Роланд" були відкликані з фронту, переформовані в шуцманшафт-батальйони "охоронної" поліції СС і послані в каральний корпус обергрупенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі для боротьби з білоруськими партизанами та населенням. На початку 1943 р. щуцманшафт-батальйон був (з невідомих причин) відпущений "додому", але майже весь склад батальйону опинився в народжуваній УПА на чолі з капітаном Р. Шухевичем (який негайно став генерал-хорунжим!). Частина ж офіцерів батальйону опинилась в дивізії СС "Галичина". Все це, звичайно, добре відомо пану Гунчаку.
Гунчак продовжує: "...Незважаючи на сумний досвід спіробітництва з Німеччиною і розвіяні сподівання, бандерівська фракція ОУН звернулася 14 серпня 1941 року з довгим меморандумом до німецького керівництва, в якому йшлося про те, що український народ (тобто, українські інтегральні націоналісти-бандерівці - В.М.) занепокоєний тим фактом, що на східному фронті жодне незалежне українське військове формування не бореться проти Червоної Армії. Меморандум, який, по суті, був уособленням поглядів Степана Бандери і його послідовників, залишився без відповіді, так само, як і другий, надісланий Гітлеру 8 вересня 1941 року іншою групою послідовників Бандери...
... Фракція Мельника дотримувалась іншої політики стосовно німців, і внаслідок цього не дійшла до такої конфронтації, яка склалась між Німеччиною й ОУН-б на самому початку нацистсько-радянської війни. Тому вони вважали, що все ще існує надія на досягнення Україною мети за допомогою німців. Керівництво цієї організації дотримувалося обраної лінії навіть після того, як у Києві нацисти стратили деяких найталановитіших її людей. Більше того, здається, група Мельника вважала, що фракція Бандери сама спровокувала репресії супроти себе своєю необачною поведінкою...
...6 липня 1941 року Андрій Мельник надіслав Гітлеру особистого листа з проханням надати повноваження його фракції утворити окреме українське військове формування, яке, за його припущенням, боролося б за визволення України... Водночас Альфред Бізанц, колишній офіцер Української галицької армії, який очолював підвідділ зі справ населення і суспільної опіки в дистрикті Галичина (насправді - полковник німецької розвідки), інформує Берлін, що генерал Михайло Омелянович-Павленко, генерал Микола Капустянський, полковник Роман Сушко, полковник Гнат Стефанів, полковник Петро Дяченко і капітан Михайло Хронов'ят, котрі були членами ОУН або симпатиками ОУН(м), виявили певний інтерес до організації українського військового підрозділу, який входив би до складу німецької армії...
...По війні стало відомо від професора В. Кубійовича про те, що він звертався до генерал-губернатора Ганса Франка 7 липня 1941 р., пропонуючи створити у вермахті українську армію чи українські військові з'єднання і рекрутів набрати з території Західної України. Лист залишився без відповіді...".[ 48]
І, нарешті, тільки після поразки під Сталінградом гітлерівці почали позитивно реагувати на прохання українських войовничих націоналістів. Ті факти численних прохань, які послідовно наводить Т. Гунчак, ми спеціально подаємо повністю (одне за одним), щоб рельєфно показати, що насправді ініціатива творення військових формувань націоналістів в складі гітлерівської армії виходила не від губернатора дистрикту "Галичина" группенфюрера СС О. Вехтера, а від самих українських націоналістів різних відтінків. Думаємо при цьому, що ці прохання не були одинокими. Їх було значно більше, ніж вказує пан Гунчак. І всі вони наполягали на одному - створити українські військові формування для допомоги гітлерівській армії "визволити" Україну і створити "незалежну" Українську державу в тіні нацистської свастики.
Описуючи процес творення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак розкриває ряд моментів, які, власне, заперечують те, що так хочуть приховати вчорашні і нинішні шанувальники дивізії - вона формувалась і діяла як поліцейська частина, підпорядкована безпосередньо СС.
Гунчак:
"...Оскільки Вехтер був бригаденфюрером СС, то ж для нього було звичним звертатися саме до Генріха Гіммлера із проханням на дозвіл українського з'єднання СС.
Можливо, що ідею вони вперше обговорювали з Гіммлером 1 березня 1943 року. Під час бесіди 4 березня 1943 року Вехтер передав Гіммлеру листа із пропозицією, якщо Гіммлер це схвалить, обговорити з українськими провідниками створення добровольчої дивізії СС "Галичина". Вехтер також долучив проект звернення до молоді Галичини...
28 березня 1943 року Вехтер отримав відповідь Гіммлера, що створення дивізії він загалом підтримує. Щоби заручитися підтримкою впливових чинів із СС, Вехтер переговорив із Крюгером, генералом СС, а через два дні - з шефом штабу СС группенфюрером СС Бергером. "Натхнений успіхами цих переговорів, - пише далі Гунчак, - 12 квітня 1943 року Вехтер скликав нараду, на якій мали висловити свою думку про формування дивізії керівники партії, вищі функціонери з поліції та СС".
Далі Гунчак коротко інформує про цю нараду:
"Нарада, на якій були присутні 10 нацистських лідерів, виявилась досить продуктивною. Одразу ж ухвалили рішення про початок створення дивізії, яка мала називатися так: "СС - добровольча дивізія Галичина", або "Добровольча дивізія Галичина". Учасники наради домовилися, що, виходячи з психологічних та політичних міркувань, слід уникати слова "поліція" у назві формування...'' (Виділено мною - В.М.). Отже, йшлося про формування поліцейської ("охоронної", тобто каральної) дивізії в системі військ СС, і це треба було приховати "з психологічних та політичних міркувань". Дарма пан Гунчак так уперто захищає "невинність" такого формування перед своїми читачами і тут же подає їх справжню суть. Що це - простодушна наївність, чи така ж простодушна упертість в захисті "своїх"?
В "Додатках" Гунчак подає і текст протоколу цієї наради:
"Присутні: губернатор СС - бригаденфюрер д-р Вехтер, генерал-лейтенант поліції Пфеффер-Вільденбрух, шеф правління Бауер, представник СС і поліційного фюрера СС бригаденфюрер і генерал-майор поліції Штрооп, підполковник Вернер, майор Дегенер, СС-штурмбанфюрер Зіляфф, полковник Бізанц, заступник керівника відділу пропаганди Тешлер, керівник президії правління д-р Нойман...
Губернатор Вехтер пропонує для дивізії такі назви: СС-добровольча дивізія "Галичина" або Добровольча дивізія "Галичина... "З політично-психологічних причин треба оминати в назві слово поліційна..."[49] (Тут і нижче виділено мною - В. М.)
"Пропонуються уніформи поліційних дивізій, ще заки для них впровадили відзнаки СС-ів (польово-сірі, з гвардійським облямуванням).
Ці уніформи гарні на вигляд і їх є вдосталь. Можна б прийняти поліційну відзнаку (Polizei-Hoheitszeichen). Дивізійною відзнакою, як в інших європейських добровольчих з'єднаннях, буде на правому рукаві щиток із спеціальним галицьким знаком, який є частиною традиції цього краю, але не є знам'ям великоукраїнських стремлінь ...
Фонди і кошти відносно персоналу і матеріялу покриватиме порядкова поліція (Ordnungspolizеi), - тільки ті, що пов'язані з військовою службою. Зате підготовку, вербування, покликання, транспорт виплачуватиметься з дистриктивного бюджету...
Кадри:
...для плянованого поліційного полку "Галичина" буде до диспозиції кадровий батальйон, що тепер є в марші до Любліну...
Вербування слід проводити великодушно. З огляду на пересічно низьку якість людського матеріалу, особливо під расовим оглядом прийматиметься людей також з расових груп III та IV...
Німецька націонал-соціялістична робітнича партія визнавала п'ять расових груп: 1) чисто нордійська, 2) домінантна норданська або фалійська,, 3) гармонійні мішанці з двох перших груп з малими домішками альпійської, динарської або середземноморської груп, 4) мішанці переважаючого східного або альпійського типу, 5) мішанці позаєвропейського походження ". [50]
"Присяга: присяга така сама як для інших добровольчих зєднань" (тобто, як і для інших формувань СС - виділено мною - В. М.).
У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак приділяє багато уваги питанням формування дивізії. "Нарешті, - пише він, - настав історичний день 28 квітня (1943 року - В.М.), якого так очікували Вехтер та українці з Військової управи. Німецькі власті не гаяли ні часу, ні коштів на те, щоб ця подія стала урочистою і святковою".[51]
"Того ж дня, - продовжує Гунчак, - Вехтер розіслав секретну директиву з інструкціями щодо проведення призову, під час якого ні в якому разі не повинно створюватися враження, ніби німці розраховують на допомогу українців і що українці є німецькі союзники. Призовні комісії мають наголошувати на тому, що українці активно залучаються до боротьби проти большевизму". Гасло "боротьба проти більшовизму" стало лейтмотивом усіх, хто займався вербуванням: організацій УЦК, священників, учителів шкіл, вихованих націоналістичних організацій, військової управи, всіх шанувальників гітлеризму."
"За пропаганду вербування відповідало прес-бюро Центрального комітету, підпорядковане відділові з культурних справ, очолюване Михайлом Кушніром. Прес-бюро мало в своєму штаті письменників і журналістів, які писали газетні статті і репортажі, де неприховано висловлювалось те, що в інших статтях і мемуарах лише пропонувалося шляхом наведення аналогій. Серед авторів таких есе, статей та звітів були С. Баришко, Л. Шанковський, В. Балагура, О. Шаркавський, Б. Ольхівський, Ю. Косач, І. Крип'якевич, М. Колянківський і М. Карпинець. Матеріяли, які одержувало прес-бюро, посилалися до різних газет Галичини та Польщі, найбільш поширеними серед них були "Краківські вісті" та "Львівські вісті"...
Щоби покласти край антинімецьким спекуляціям та розповсюдити ідею створення дивізії, Військова управа відрядила своїх представників у різні регіони Галичини виступати з доповідями для публіки на теми: 1 ."З якою метою ведеться війна." 2."Більшовизм - найбільший ворог України." 3. "Кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України." 4. "Необхідність співробітництва з німцями... ".[52]
Далі Гунчак намагається передати атмосферу того "справжнього чи штучного ентузіазму", який створився в той час:
"Від зависокої дози ентузіазму постраждали не тільки українські ветерани. Подібний результат зафіксований... на публічних зборах, де заклик "Усі до дивізії!" призводив до масового добровільного запису...
Поминаючи сантимент, громадські діячі, головно ті, що були повязані з УЦК, отримали від Кубійовича інструкції зголоситися до дивізії, щоб тим дати приклад іншим...
Серед тих, хто допомагав у вербуванні, були вчителі середніх шкіл (гімназій). Завдяки їхнім зусиллям багато учнів влилося в дивізію, навіть не закінчивши навчання...
Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"...
Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі".[53]
Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС "Галичина" записалося 81999 чоловік, прийнято 52875, відмовлено в мобілізації 29124 чоловікам.
Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.
Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11578 рекрутів, які перебували вишкільних таборах, не вказав, що "німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року". Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські ("охоронні") війська СС.
Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: "У цій інструкції пишеться: " 1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.
2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918-1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.
3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію". [54]
Другий факт:
"На той час, коли фронт наближається до Галичини, становище в суспільстві ставало напруженішим, що стримувало процес призову. Багато і хто просто лякався повернення більшовиків і того, що вони можуть вчинити з їхніми сім'ями. У звіті від 24 вересня 1943 року йдеться про ворожу, пропаганду та загальний негативний стан призовного процесу. Мабуть, особливий статус полків (тобто те, що вони були поліцейськими в системі військ СС - В. М.) та чутки, що 4 - 8-й полки боролися проти партизанів у Франції та Югославії (про Галичину, Польщу і Словаччину автор навіть не згадує - В. М.), також спричинили те, що багато молодих людей уникали призову до дивізії".
Ще один немаловажний факт наводить Гунчак:
"Щоб задовільнити потреби в людській силі, німці застосовували традиційні методи рекретування, а також запровадили насильницький набір української молоді до різних форм служби. 13 червня 1944 року Хронов'ят (член Військової управи, який відповідав за вербування до дивізії, колишній сотник УГА - В.М.) доповів, що це відбувається в різних місцях Галичини. У районі Бережан, наприклад, молодих людей хапали та відправляли служити до 9-ої та 10-ої дивізій СС (9-та танкова дивізія СС "Хоєнштауфен" і 10-а танкова дивізія СС "Фрундсберг" перебували влітку 1944 р., якраз, на підступах до Львова по сусідству з 14-ю гренадирською дивізією СС "Галичина" - В.М.). Уповноважений Військової управи у Зборівському районі Григорій Лучанко повідомив також, що із села Хоростець німецька дивізія, від'їжджаючи до Франції, забрала 40 чоловік. У Винниках, біля Львова, німецькі власті без узгодження з Військовю управою зареєстрували всіх чоловіків, які народилися між 1900 та 1930 роками. Здавалося, що не буде краю цій практиці, коли могли забрати людей просто на вулиці, в театрі, у школі та в інших громадських місцях. Різні німецькі комісії проходили Галичиною та забирали людей до Галицької дивізії і вермахту. Інші забирали чоловіків та жінок до організації Тодта (названо на честь Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців віком від 15 до 18 років забирали на службу до "юнаків-СС". Їх готували для протиповітряної оборони. Пізніше й дівчат почали забирати з цією ж метою. Деяких із них після виповнення 18-річного віку переводили до дивізії".[55]
На завершення наведемо свідчення М.С. Чарторийського із його книжки спогадів "Між молотом і ковалдом" (Нью-Йорк, 1970).
"Мобілізація в СС-дивізію проходила ніби-то на базі "добровільності", а коли та "добровільність" показалася невистачальною, тоді почалося насильництво: лапанка, заклади, арешти, вивози, так що вже не було безпеки ні вдома, ні поза домом, ні в школі, ба навіть з церков почали німці виловлювати молодь до "прекрасної'Німеччини".
Т. Гунчак у книзі "У мундирах ворога" оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС "Галичина" проходила підготовку в "охоронних" військах СС:
"Одну групу українських новобранців, про наявність якої Військова управа дізналася випадково восени 1943 року, відправили без їх відома до поліційних загонів, де вони мали пройти рекрутський вишкіл. Набір новобранців для цієї програми відбувався таємно, адже це порушувало суть українсько-німецької угоди про те, що українців готуватимуть лише для фронтової служби. Те, що трапилося, не було ні примарою, ні результатом непорозуміння. Воно стало результатом прямої інструкції Гіммлера від 24 червня 1943 року про те, що з числа галицьких добровольців 12000 призначалися для формування так званих "поліційних полків". До того ж він віддав розпорядження шефу порядкової поліції забезпечити для цих полків 500 німецьких офіцерів та унтер-офіцерів. Поліційні власті та центральне бюро СС мали забезпечити зброю й обладнання".[56] (Виділено мною - В.М.). Гунчак додає:
"Гіммлер знав про небажання українців служити у поліційних загонах, тому розпорядився, щоб вони, з політичних та психологічних мотивів, називалися "Галицькими добровольчими полками СС" і позначалися відповідними номерами від 4-го по 8-й. У своїй інструкції від 5 липня 1943 року Гіммлер згодом поінформував офіцерів СС, які займалися питанням українських добровольців, що протягом липня необхідно набрати 12 тисяч новобранців для створення полків під номерами від 4-го по 8-й...
Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до "поліційних полків". [57]
Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах "під наглядом поліції". Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині." 15 січня 1944 року, - уточнює автор, - підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а "здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Але про це "хрещення" не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори.
Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС "Галичина", Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські ("галицькі добровільчі полки СС") були передані дивізії. Однак, "поки виконувався наказ Гіммлера, дивізія вирушила на Броди". Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.
6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк - 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів - макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.
8-й "галицький поліцейський добровольчий полк СС" випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.
Гунчак зазначає:
"Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх - невідомо! - В. М.), було передано дивізії". Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.
Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались "галицькими добровільними полками СС", всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.
І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі "Гайделягері", де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, "персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями - В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів", а це, продовжує Гунчак, "спотворило їхні погляди та поведінку". А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.
Якщо досі йшлося про поліцейські полки "галицьких добровольців СС", які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", то в підрозділі книги під назвою "Бойова група Баєрсдорфа" Т. Гунчак (як і В, - Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС "терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак". Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C.A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П.П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України.
"Бойова група Баєрсдорфа", яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів-Білограй-Томашів-Замостя-Тарногород- Чесанів.
"Ситуація, - продовжує Гунчак, - ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану "українсько-польську війну", яка в той час досягла вершини - В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. "[58]
Далі Гунчак досить скромно описує "похід" групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: "Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй".[59]
От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію "Бойової групи Баєрсдорфа" проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що "недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення". Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П.П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах "бойову групу" галицьких есесівців як зграю псів.
В підрозділі ж "Операції 4-го і 5-го полків" Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що "5-й добровольчий галицький полк СС" виконував завдання, подібне "бойовій групі Баєрсдорфа". Однак про ці "подібні діяння" також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: "Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся "оборона", поки-що, в глибокому тилу! - В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди". [60]
Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами,так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.
Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же "акціям" 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева - Бродів - Радехова - Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів - В.М.): "Це трапилося, - пише він, - коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік - Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною...". Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер.
Тут же Гунчак додає:
"Згідно з рапортом Хронов'ята, члена Військової управи дивізії, який займався вербуванням у полк, захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і "повністю знищив село", результатом чого було повне зруйнування Гути-Пеняцької, за винятком церкви".[61] (Тут і вище виділено мною - В. М.).
Уявіть собі, читачу, таке: поліцейський полк есесівців атакував непокірне село, але штурм не вдався. П'ять днів пізніше, урочисто поховавши двох своїх вояків, полк озброєнних до зубів есесівців вдруге штурмує ледве укріплене село, яке захищає група партизанів, і здобуває його. Затим ідилічно відпочиває після благородних трудів, збирає свої лаштунки і відходить. Вслід вступає в те ж село нове, вже німецьке, військо, повністю знищує село, розстрілює в костьолі його жителів... І все це описується автором так, ніби нічого не сталося, ніби і не знищено понад 800 поляків.
Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" майор В.- Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці "В мундирах ворога" відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала "повну бойову готовність", складається з 29-го, 30-го та 31 -го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13822 гренадирів, разом - 15299 вояків. "З організаційного боку, - зазначає Гунчак, - вона була типовою німецькою піхотною дивізією".
Серед тих, хто вийшов із "Бродівського котла", було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. "В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер", - зауважує Гунчак.
Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не згадують. Вони, як бачимо, "щезнули" у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини.
Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи "юнаків-СС" при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч.
Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ - сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана "Бойова група Вільднера" тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення.
Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мусульманський полк із "армії" генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й "ефективні" дії.
Мало того, до складу дивізії СС "Галичина" була введена і спільно діяла вже згадувана "Бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про "бойові дії" дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з "Бригади Дірлінвангера". Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.
Тут же Гунчак зазначає, що "після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС "Вікінг". Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині... Українці страшно заплатили за цей досвід... За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС "Вікінг". Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на "найдетальніший рапорт", в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.
А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того "набутого досвіду" в танковій дивізії СС "Вікінг", повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. "З цього приводу, - пише Гунчак, - штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією "Вікінг", видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника".
Розповісти ж про останній, заключний етап "бойових дій" 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" - боротьбу проти югославських партизанів, - просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що "дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків". [62]
Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською"
Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.
У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:
"В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану "нову східно-європейську політику", метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади - В.М.), чиї території німці вже не контролювали. Нова політика нацистів, що вже не становили монолітність за своїми поглядами і тактикою, призвела до створення Українського національного комітету, а в кінцевому результаті - до реорганізації дивізії в першу дивізію Української національної армії...".
Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.
Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, "бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?
Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися "національні" комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.
"Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди".[63]
Як відомо, "ідею" Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував "права неросійських народів СРСР". "Архітектором розвалу Радянського Союзу" був Альфред Розенберг - голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього "національного" комітету "українців", то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий "начальник керівної станиці східних добровольців" (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).
Гунчак продовжує:
"Насамперед Арльт зайнявся українським питанням і призначив оберштурмбанфюрера (підполковника) Людвіга Вольфа начальником української станиці. Тоді ж німецька розвідка розпочала нову політику щодо Української повстанської армії, маючи надію на підтримку українського національного руху, як останню спробу мобілізувати східноєвропейські народи до боротьби з більшовиками...
Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року... "[64]
Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не "після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів", а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону "уряду" Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під "почесним арештом" (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок "Целленбау" концтабору Заксенхаузен.
Гунчак:
"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян... "[65]
Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими "фюрерами", як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при першій можливості. Йшлося тут, зрозуміло, про створення українського "національного" комітету та про підпорядкування його Російському "національному" комітету генерала Власова, до якого всі українські націоналістичні угруповання були в непримиренній опозиції.
Гунчак додає:
"Неспроможні досягнути взаємопорозуміння (також і в питанні, хто очолить Український "національний" комітет - Бандера, Мельник, Скоропадський чи хтось інший - В. М.) ні з фракцією Бандерй, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже не діючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету...".[ 66]
На початку березня 1945 року УНК видав "деклярацію", яку підписали П. Шандрук, як голова, В. Кубійович та О. Семененко, як заступники, i де оголошувався початок діяльності Українського "національного" комітету.
Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського "національного" комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям.
Гунчак:
"Після досить тривалої дискусії президент Лівицький, від якого Шандрук отримав мандат на головування в Українському національному комітеті, обговорив ці питання із полковником Мельником, його співробітниками Осипом Бойдуником та Дмитром Андріевським. Шандрук також мав бесіду з Бандерою та Володимиром Стаховим із фракції Бандери. Як згадує Шандрук, усі поголосилися з його думками й підтримали його".[67]
Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, "якщо не лезом, то обухом":
"Шандрук відчував, що дивізія, яка хоч називалася "Українська дивізія", перебувала під німецьким командуванням і не відповідала повністю політичним та військовим цілям українців. Шандрук наполягав на тому, щоб дивізією командували українці, щоб усіх українців, розкиданих по всій німецькій армії, перевели в українські частини для подальшого формування Української національної армії, щоб вони виступали під українським національним прапором і прийняли присягу на вірність Україні та служили українським національним інтересам".[68]
Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті "національні інтереси", про які так часто говорили українські "партіоти", аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися.
Гунчак:
"На всі ці пропозиції та вимоги Шандрука Арльт відповів, що він робить усе можливе. Арльт наполягав, однак, щоб Український національний комітет позитивно поставився до Комітету за визволення народів Россії генерала Власова. Шандрук відмовився, пояснюючи Арльту, що українці (тобто українські націоналісти - В.М.), які мають довгий історичний досвід стосунків з росіянами, просто не довіряють їм. Єдина річ, на яку погодився Шандрук, це обмін офіцерами з'вязку або навіть делегатами з Російським національним комітетом в інтересах ефективної боротьби з Совітами... "[69]
Така постановка, звичайно, являє собою примітивно-недолугу націоналістичну амбіцію, від якої не може відійти і пан Гунчак. Усім націоналістичним авторам, в тому числі і Гунчаку, здається, що "незалежну, соборну, самостійну" Україну можна здобути усяким підступом - антинародними зв'язками з гітлерівськими окупантами, участю в каральних органах СС проти "свойого" чи "чужого" населення тільки б здобути ту "незалежну" Україну в своїх власних інтересах чи то в тінi гітлерйзму, чи то в тіні продажної націоналістичної демагогії.
Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, - вже за кілька тижднів до остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) "надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: "З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як український національний комітет. Я оголошую:
1. Український національний комітет є єдиним представництвом українського народу, визнаним німецьким урядом;
2.Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої держави України і висловлювати їх у деклараціях та проголошеннях.
Я буду вимагати, що усі українці, які служать в усій німецькій армії, були об'єднанні для формування української визвольної армії".[70]
Далі в книжці йдеться про те, що "командуючим" УНА було призначено (гітлерівцями, а не "українцями") П. Шандрука, колишнього петлюрівського генерала і польського полковника. Однак, націоналістів все це задовольняє. Гунчак пише:
"...Це була декларація, пронизана духом високої національної відповідальності...". Не важко уявити собі таку "відповідальність"!
Таким чином, пан Гунчак вводить в оману про обставини створення Українського "національного" комітету і Української "національної" армії тоді, коли вже конав гітлерівський вермахт і нацистський режим.
Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях
Ми вже відзначали, що "щирий коляборант" К. Паньківський у своїх спогадах "Роки німецької окупації" повідомляв, що вже в жовтні 1941 року гітлерівці провели в Галичині відбірковйй набір добровольців у війська СС (Waffen-SS) при "суворій селекції"". Тоді було залучено до військ СС близько двох тисяч юнаків. Серед них був і племінник Панькіського, якому вдалося щасливо винести ноги з-під Сталінграда. З цих "селекційних" добровільців гітлерівці окремого підрозділу не створювали, а розподіляли галицьких новобранців по різних частинах військ СС.
Про "інші" формування (тепер уже юнацькі) військ СС із галичан я прочитав нещодавно в книжці Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". В передмові до цієї книжки колишній голова УЦК В. Кубійович підтверджує позицію К. Паньківського про те, що "з 1941 року німці притягли (в Галичині) невелике число українців до різного роду військових, поліційних і парамілітарних формацій". Далі той же Кубійович зазначає, що "з початку 1944 року, коли людські резерви були вичерпані, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилітунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на літунських верстатах". Тут же Кубійович приписує собі велику заслугу в тому, що саме йому вдалося досягнути того, "щоб німці не використовували цих юнаків проти танків". Головний організатор колабораціоністів в Галичині тут темнить, бо добре відомо, що невелику частину тих юнаків гітлерівці все ж таки використовували, як фаустників проти радянських танків.
Автор книжки 3. Зелений описує весь процес вербування і частково муштрування юнаків і дівчат, однак не подає жодного факту їх практичного застосування в бойових діях. Автор при цьому застерігає, що галицьких юнаків віком 15 - 18 років німці стали брати в "протилітунські війська" за зразком гітлерівської молоді (гітлерюгенд), в так званий "СС-гельфер" (помічників СС). "Хлопці носили уніформу із опаскою і знаком СС у ромбі на правому рукаві, а на шапці мали ромбову відзнаку з таким самим значком".
"В другій половині квітня 1944 року у Львів прибули 22 німецьких старшини з обербанфюрером Гавптом на чолі і почали акцію "добровільного набору українських хлопців" до протилітунської служби..." Центром цього набору стала військова управа (ВУ) дивізії СС "Галичина", очолювана полковником Бізанцем. Вербувальники запевняли, що юнаки проходитимуть трьохмісячні курси, а затим продовжуватимуть вишкіл в дивізії СС "Галичина".
На допомогу вербувальникам і військовій управі дивізії СС "Галичина" громадська колегія, у яку увійшли такі відомі в Галичині діячі, як: "проф. Т. Білостоцький, ред. М. Добрянський, проф. Гайдучок, мгр. Е. Жарський, мгр. Г. Коренець, о.д-р. Костельник, мгр. М. Кушнір, проф.С. Левицький, д-р Б. Лончина, ред. д-р І. Німчук, інж. Р. Олесницький, мгр. М. Охримович, інж. І. Сенів, д-р Ю. Старосольський, д-р О. Тисовський, д-р М. Шлемкевий".[71]
Отже, вся ця братія повинна була допомагати вербувальникам залучати в допоміжні структури СС юнаків і дівчат Галичини. І все це в той час, коли фронтові бої вже відбувались на порозі Західної України.
Перший табір для підготовки юних есесівців було організовано в містечку Переворську (табір імені Черніка). Тут знаходилися 300 юнаків. Через кілька тижнів, вже наприкінці червня 1944 р., 210 юнаків із Переворська перевезли до Львова, щоб провести пропагандистську дефіляду. Їх святково вітали губернатор Вехтер, керівник військової управи дивізії СС "Галичина" полковник Бізанц, голова УКК К. Паньківський та інші вербувальники.
Другий табір був організований в Неполомицях поблизу Кракова, де було 3000 юнаків. Затим такі ж табори почали діяти в Егері (1750), Троппав (1000), Кремсі (1550), Гульчині (200) і Мальті (200) в районах Австрії і Каринтії. Їх освячував головний капелан дивізії СС "Галичина" Василь Лаба в чині майора військ СС. В другій половині липня 1944 року вже було завербовано 7700 чолозік. Серед них дівчат, "помічниць СС", було понад 300.
Цікаве застереження робить 3. Зелений:
"Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других - галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі... ".[72]
Ще одна деталь: "Юнаки та юначки одержали понад 1500 кг печива. Зате: коло 12000 примірників часопису "Краківські вісті"; 10000 книжок історичного та іншого змісту; 5500 календариків; 6500 молитовників; 400 книжечок з колядками і т.д.". Як бачимо, "опіка" над юними есесівцями й есесівками була надзвичайно "солідною"!
Зате під кінець книжки 3. Зелений подає дані про те, що в цих юнацько-есесівських формуваннях служили 10000 юнаків і юначок! І, нарешті, такий застережливий заклик із листівки того часу:
"Український юначе! Тебе закликає європейська молодь співпрацювати для нової Європи. Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіяції в рядах юнаків СС... Фюрер Адольф Гітлер закликає і Тебе!"[ 73]
Уважно аналізуючи книжку "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни", ми бачимо, що Зенон Зелений як керманич відділу опіки над молоддю в системі УЦК (Українського центрального комітету) і член військової управи дивізії СС Галичина", не досить добре знав усі "секрети" тієї справи, якою керував і виконував, бо його інформація досить куца і примітивна. Думаємо, що тут більше відіграла свою роль повоєнна ситуація, в якій організатор есесівської молоді просто не хотів "засвітитися" в "демократичному" світі. Тому, як доповнення, наведемо свідчення вже відомого "щирого коляборанта" К. Паньківського, який і більше знав, ніж 3. Зелений, і був відвертішим. Ось що він писав у книжці спогадів "Від комітету до державного центру ": "Тяжкий був шлях вояцтва дивізії. Та він видається нам простим, коли порівняємо його з шляхом юнацтва".[74]
Але цей "непростий шлях" юнаків із СС Паньківський не показує, хоч окремі інформації подає. Так, він зазначав, що "зразкова" школа підготовки юнаків-есесівців з Галичини була в Криниці, де "поруч з німецьким комендантом були також і українські вихователі під керівництвом учителя А. Антоновича". Справою виховання в усіх таборах займалися військова управа дивізії СС "Галичина" і УЦК. Від УЦК підготовкою молоді займався Т. Білостоцький. Юначок опікала О. Кузьмович.
К. Паньківський подає і таке:
"Офіційна назва юнацьких формувань СС - "протилітунська оборона юнаків СС". Хлопців, які закінчили вишкіл, розкидали в усі кутки рейху... Коли ж радянські війська витіснили гітлерівців за межі України і генерал-губернаторства, юнаками-СС опікалися урядова німецька організація -"Українська установа довір'я", якою керував німець українського походження М. Сушко в Берліні, "Керівна станиця східних добровольців" (керівник - Ф. Арльт) та її український відділ (очолював - Л. Вольф). Центральна картотека СС показувала, що в юнацьких формуваннях СС було понад 60 тисяч імен, серед них було 10 тисяч українців... "[75]
"Дивізія і юнаки були частинами, які піддягали, можна сказати, були складовими одиницями зброї - СС, тобто військових частин партії." Ця констатація надто важлива, бо інші автори про такі юнацькі формування СС в Галичині або не згадують, або представляють їх як допоміжні формування напіввійськового типу.
І ще кілька важливих зауважень автора:
"Вчителям признавали в основному ранг "зондерфюрера" (спеціальне звання, рівне поручникові) і всі ходили в уніформах... Що ж до юнаків-СС, то окремим, які добре служили, присвоєно звання підстарший - ступні ройових (роттенфюрерів) або десятників (оберроттенфюрерів)".
Паньківський вказував також на те, що головний капелан дивізії СС "Галичина" о. В. Лаба призначив "польовим духівником для юнацтва" о. Северина Сапруна, колишнього керівника ІНТ (Інституту народної творчості). "Його військовий ранг відповідав рангові підполковника СС". Для православних юнаків і юначок призначено о. Віталія Сагайдаківського.
А згодом всіх військових духівників для юнацтва стало чотирнадцять. Всі вони дженджурилися в ошатній есесівській уніформі.
Паньківський далі зауважував, що хлопці були в основному зенітниками, дівчата працювали "на рефлекторах" (прожекторах), частина з них були також телефоністками, задимлювали "літунські майдани" (аеродроми) чи виставляли "загороджувальні бальони" (аеростати).
Під кінець "щирий коляборант" (всупереч свойому шефу по УЦК В. Кубійовичу) зазначив, що "наприкінці січня 1945 року виникла нова загроза - вишколу юнаків для боротьби проти танків на фронті, тобто вже не допоміжна, а справжня військова служба (панцерфаустники)... Частину юнаків вдалося завербувати і послати на фронт... "[76]
Така (звичайно, неповна) історія з юнацьким формуванням військ СС в Галичині.
Примітки
[1] Панківський К. Роки німецької окупації.
[2] Там же. С. 402.
[3] Там же.
[4] Там же. С. 29 - 30.
[5] Там же. С. 24.
[6] Там же. С. 431.
[7] Там же. С. 425.
[8] Там же. С. 436, 439, 441.
[9] Там же. С. 45.
[10] Там же. С. 52
[11] Там же. С. 58-61.
[12] ЦДАВО України, ф 4620, о. 3, с. 378.
[13] Там же. С. 56.
[14] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. Т. 454, рол. 92, к. 715 -717.
[15] Цит за.: Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 165.
[16] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 - 1945 рр. Торонто - Париж - Мюнхен, 1970. С 150.
[17] Там же.
[18] Там же. С. 17.
[19] Там же. С. 19.
[20] Там же. С. 20.
[21] Там же. С. 20 - 22.
[22] Там же. С. 30.
[23] Там же. 44.
[24] Там же. С. 47.
[25] Там же.
[26] Там же. С. 130- 131.
[27] Там же.
[28] Цит. за: Українська дивізія "Галичина". К., 1994. С. 80 - 81.
[29] Там же. С. 84.
[30] Там же. С. 84- 85.
[31] Там же.
[32] Панківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1986, С. 134.
33] Збірник "Броди". С. 45.
[34] Там же. С. 45 - 46.
[35] Там же.
[36] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". С. 52 - 53.
[37] Там же. С. 52.
[38] ЦДАВО України, фю 4620, оп. 3, спр. 378.
[39] Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 4.
[40] Там же. С 154- 155.
[41] Там же.
[42] Там же. С. 5 - 8.
[43] Там же. С. 8 - 10.
[44] Там же. С. 13- 14.
[45] Там же. С. 15.
[46] Там же. С. 167.
[47] Там же. С. 169.
[48] Там же. С. 18.
[50] Там же. С. 31 - 34.
[51] Там же. С. 47.
[52] Там же. С. 39.
[53] Там же. С. 43 - 44.
[54] Там же. С. 52.
[55] Там же. С. 53.
[56] Там же. С. 73 - 74.
[57] Там же.
[58] Там же. С. 75.
[59] Там же. С. 75 - 76.
[60] Там же. С. 129.
[61] Там же. С. 114.
[62] Там же. С. 115.
[63] Там же. С. 118- 119.
[64] Там же.
[65] Там же.
[66] Там же. С. 120.
[67] Там же. С. 121.
[68] Там же.
[69] Там же. С. 122- 123.
[70] Зелений 3. Українське юнацтво в вирі Другої світової війни. Торонто, 1965. С. 20.
[71] Там же. С. 88.
[72] Там же. С. 161 - 162.
[73] Там же. С. 225.
[74] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк -Торонто, 1968. С. 84.
[75] Там же. С. 84, 86 - 87, 90.
[76] Там же. С. 96 - 97.

Недостаточно прав для комментирования