Часть 1: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1641/42/
Часть 2: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1645/42/
Часть 3: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1648/42/
Часть 4: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1655/42/
ОУН НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ
Українські націоналісти - спільники військових злочинців гітлерівської Німеччини
На жаль і досі є недоступними всі матеріали Міжнародного судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі, бо вони переважно не опубліковані. Сьогодні можна використати лише збірник матеріалів "Нюрнбергский процесс"[1], який так досі і не завершений. Тут, зокрема, представлені матеріали Абверу і свідчення його керівників з цього приводу. Проте численні матеріали, якими користувалася слідча частина процесу, так нам і досі недосупна, бо перебуває в архівах, чи друкувалась в ряді країн Європи (зокрема, в Польщі) у солідних фрагментах.
Цікавим є свідчення генерала Е. Лахузена, одного із керівників Абверу, на засіданні Міжнародного воєнного трибуналу 30 листопада 1945 р.
Але спочатку подамо коротку довідку про особу Е. Лахузена. Лахузен фон Вівремонт Ервін народився в 1897 році у Відні в дворянській французько-польській сім'ї. В роки Першої світової війни Лахузен - лейтенант секретних служб австро-угорської армії, затим - офіцер розвідки. Після розвалу Австро-Угорської імперії працював у службі інформації (служба розвідки Австрійської Республіки). В 1936 р. отримав звання підполковника. Сприяв загарбанню Австрії гітлерівською Німеччиною. Після аншлюсу (приєднання) Австрії до фашистської Німеччини був переведений у відомство адмірала Канаріса - Абвер. Служив спочатку в Абвері-1 (розвідка й контррозвідка), а затим очолив Абвер-2 (диверсії в стані противника). Нагороджений вищим нацистським орденом "Золотий німецький хрест" та іншими нагородами. Наприкінці 1943 р. був посланий на Східний фронт, де командував 41-м єгерським полком. В грудні 1944-го призначений начальником розвідувального бюро 17-го воєнного округу (Відень). В січні 1945 року отримав звання генерал-майора. В травні 1945 р. здався в полон американським військам. На Нюрнберзькому судовому процесі виступав у ролі свідка. Після закінчення процесу його звільнили американці ''в знак вдячності за значну допомогу західним союзникам в час першого Нюрнберзького процесу". В повоєнний період Лахузен отримував австрійську генеральську пенсію і жив у Тіролі (Австрія). Автор мемуарів про тривалу службу в Абвері, які опубліковані в 1958 р. в США. Помер в 1958 р. в Інсбруку (Австрія).
І ще важлива інформація. У відомстві Лахузена (Абвер-2) була дивізія спеціального призначення "Бранденбург", яка призначась для організації і проведення диверсій різного характеру в стані противника. В складі полку "Бранденбург-800" були сформовані і діяли спеціаль-батальови "Нахтігаль" і "Роланд", особовий склад яких складався із українських націоналістів. Батальйони призначались для здйснення диверсій і каральних акцій. Отже, керуючи Абвером - 2, якому була підпорядкована дивізія спеціального призначення "Бранденбург", полковник, а затим генерал, Лахузен добре знав про українських націоналістів, діяльністю яких займався безпосередньо.
Тепер представимо уривки із стенограми засідання Міжнародного воєнного трибуналу від 30 листопада 1945 р.
"Еймен (головуючий в той день на процесі, начальник слідчої частини обвинувачення США, полковник юстиції - В. М.)
- Чи говорилось що-небудь, і якщо говорилось, то що саме, про співробітництво з українською групою?
Лахузен:
- Канаріс отримав наказ від тодішнього начальника ОКВ (Верховне командування збройних сил гітлерівської Німеччини - В.М.), який (тобто начальник ОКВ, генерал-фельдмаршал Німеччини -В.М.) представив його як директиву, явно отриману ним від Ріббентропа, так як ці директиви перебували в тісному взаємозв'язку з політичними намірами імперського міністерства закордонних справ. Канарісу було доручено викликати в українській Галичині повстанський рух, метою якого б стало винищення євреїв і поляків...
...Після цих розмов в особистому вагоні начальника ОКВ Канаріс покинув вагон і мав ще коротку співбесіду з фон Ріббентропом, який, повернувшись до теми України, сказав ще раз, що необхідно інсценувати повстання чи повстанський рух чином, щоб усі двори поляків були охоплені вогнем і щоб усі євреї були убиті.
Еймен:
- Хто сказав це?
Лахузен:
- Це сказав міністр закордонних справ Ріббентррп Канарісу. Я стояв поряд.
Еймен:
- Ви не сумніваєтесь, хоч би в якійсь мірі, що все було сказано саме так?
Лахузен:
- Ні, у, мене нема ні найменшого сумніву в цьому. Особливо добре я пам'ятаю фразу: "Повинні бути охоплені вогнем всі польські двори". Це було у відомій мірі новим. Раніше вживався вираз "ліквідація" и "вбивства"..."[2]
І далі: "Еймен:
Чи бажає Радянське обвинувачення задати питання свідку? Руденко ( Р. А. Руденко - головний обвинувач СРСР на процесі - В.М.)
- Свідку, я хочу поставити Вам кілька питань в порядку уточнення. Чи правильно я Вас зрозумів, що повстанські загони із українських націоналістів створювалсь за директивою німецького верховного командування?
Лахузен:
- Це були українські емігранти із Галичини. Руденко:
- Із яких емігрантів створювались повстанські загони?
Лахузен:
- Можливо, не звосім правильно гназивати їх загонами. Це були, які розташувались в таборах и проходили напіввіськову чи військову підготовку.
Руденко:
- I яке ж призначення мали ці загони?
Лахузен:
- Це були організації, як я вже сказав, які складались із емігрантів української Галичини, і які працювали з відділом розвідки за кордоном.
Руденко:
- Що повинні були вони виконувати?
Лахузен:
- Завдання їх полягало в тому, щоб з початком воєнних дій виконувати розпорядження вищих інстанцій, тобто ті директиви, які отримав мій відділ і які виходили від ОКВ.
Руденко:
- Які ж завдання ставились перед цими загонами?
Лахузен:
- Ці загони повинні були здійснювати диверсійні акти в тилу ворога й організовувати всеохоплюючий саботаж..."[ 3]
Читач, думаю, зрозумів чітко: йдеться тут про приготування гітлерівців до німецько-польської війни 1939 р. і про залучення до цієї акції українських націоналістів із ОУН у воєнних діях проти Польської держави.
Особливо виразні свідчення представив на процесі полковник Е. Штольце, заступник начальника Абверу-2 генерала Лахузена.
Коротка довідка. Штольце Ервін народився в 1891 р. в Берліні. В час Першої світової війни - солдат-артилерист. З 1923 р. служив в Абвері, спочатку був офіцером в Абвері-1, а затим - в Абвері-2. Заступник керівника Абверу-2 генерала Лахузена. Полковник вермахту. З серпня 1944 р.- заступник начальника диверсійного сектора в Управлінні імперської служби безпеки. З осені того ж року особливо секретним співробітником конаючої гітлерівської тоталітарної системи - начальником "Берлінського району збору доносень". В травні 1945 р. здався в полон радянським військам. Працюючи в Абвері-2, безпосередньо відповідав за зв'язки в ОУН і керував усіма операцями, в яких брали участь українські інтегральні націоналісти.
Свідчення полковника Штольце на Нюрнберзькому процесі 25 грудня 1945 р.:
"В березні чи квітні 1941 року мій начальник - керівник відділу Абверу - 2 полковник (нині генерал) Лахузен викликав мене до себе в службовий кабінет і поставив до відома про те, що незабаром передбачається воєнній напад Німеччини на Радянський Союз, і в зв'язку з цим запропонував мені використати всі дані про Радянський Союз, які мав відділ Абверу-2, для проведення необхідних заходів по диверсії проти СРСР. При цьому Лахузен заявив мені, що необхідно берегти все сказане ним про підготовку нападу на Радянський Союз в найсуворішій таємниці.
Далі я отримав вказівку від Лахузена організувати і очолити спеціальну групу під умовним найменуванням "А", яка повинна була займатися підготовкою диверсійних актів і роботою по розкладу в радянському тилу, у зв'язку з нападом на СРСР, який намічався.
В той же час Лахузен дав мені для ознайомлення і керівництва наказ, який поступив із штабу оперативного керівництва збройних сил, підписаний фельдмаршалом Кейтелем і генералом Йодлем (чи генералом Варлімонтом за дорученням Кейтеля, - точно не пам'ятаю), який містив основні директивні вказівки по проведенню підривної діяльності на території СРСР після нападу Німеччини на Радянський Союз.
Даний наказ був вперше помічений умовним шифром "Барбаросса". Надалі всі заходи по підготовці війни проти Радянського Союзу іменувались умовно "Операція Барбаросса".
В наказі вказувалось про те, що з метою нанесення блискавичного удару по по Радянському Союзу, Абвер-2 при проведеннi підривної роботи проти СРСР повинен використати свою агентуру для розпалювання національної ворожнечі між народами Радянського Союзу.
Виконучи згадані вище вказівки Кейтеля і Йодля, я зв'язався з українськими націоналістами та іншими учасниками націоналістичних фашистських угрупувань, які перебували на службі у німецької розвідки, і залучив до виконання поставлених вище завдань.
Зокрема, мною особисто була дана вказівка керівникам українських націоналістів німецьким агентам Мельнику (кличка "Консул-1") і Бандері організувати відразу ж після нападу Німеччини на Радянський Союз провокаційні виступи на Україні з метою підриву найближчого тилу радянських військ, а також для того, щоб переконати міжнародну суспільну думку про те, що відбувається мов би розклад радянського тилу..."
Далі Штольце уточнював:
"Для більш успішного керівництва всією розвідувальною роботою німецьких військ, призначеною для вторгення в СРСР німецькою воєнною розвідкою наприкінці травня 1941 р. був організований спеціальний розвідувальний орган під назвою штаб "Валлі", який дислокувався поблизу Варшави. Крім того, була підготовлена для підривної діяльності на радянській території спеціальна військова частина - учбовий полк спеціального призначення "Бранденбург-800", підпорядкований безпосередньо начальнику Абверу-2 Лахузену.
В завдання цього створеного в 1940 р. спеціального з'єднання входило захоплення оперативно важливих об'єктів: мостів, тунелів, оборонних підприємств і втримання їх до приходу авангардних частин німецької армії. При цьому, всупереч міжнародним правилам ведення війни, особовий склад полку був укомплектований головним чином за рахунок зарубіжних німців, широко використовував застовування обмундирування і зброї армій противника для маскування своїх операцій.
В процесі підготовки нападу Німеччини на СРСР командування полку "Бранденбург-800" припасало предмети обмундирування і зброї Червоної армії й організувало окремі загони з числа німців, які знали російську мову. .."[4] (Тут і вище виділено мною - В.М.).
Що ж до полку Абверу-2 спеціального призначення "Бранденбург-800", в склад якого входили, як відомо, спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", то полковник Штольце, грубо помиляється, коли свідчить, що він комплектується із "зарубіжних німців". Видно, свідок мав на увазі, говорячи про "зарубіжних німців", представників тих народів, які симпатизували фашистам і воювали на їх боці. Бо ж насправді батальйони Нахтігаль" і "Ррланд", як і весь полк (а затим дивізія) спеціального призначення "Бранденбург-800" із зрадників-кондотьєрів тих народів, проти яких гітлерівська Німеччина вела наступ й агресію - естонці, латиші, литовці, українці, росіяни, калмики, грузини, татари, туркестанці, чеченці.
Мов би продовженням, і в той же час значним уточненням висловленого вище, є свідчення того ж полковника Ервіна Штольце радянському правосуддю після того, як він потрапив у радянський полон. Ці неабиякі свідчення зберігаються у Києві в Центральному державному архіві громадських організацій (ЦДАГО) України.
Е. Штольце:
"...Для підривної діяльності в Польщі ми використовували українських націоналістів. З метою залучення широких мас для підривної діяльності проти поляків нами був завербований полковник петлюрівської армії, білоемігрант Коновалець, через якого в Польщі, областях Західної України здійснювались терористичні акти, диверсії...
На початку 1938 р. я особисто одержав вказівки від адмірала Канаріса про переключення наявної агентури з числа українських націоналістів на безпосередню роботу проти Радянського Союзу.
Коновалець охоче погодився переключити частину націоналістичного підпілля безпосередньо на роботу проти Радянського Союзу, оскільки вважав, що роботу проти поляків треба також продовжувати, бо ці заходи нами схвалювались.
Незабаром полковника Коновальця було вбито.
Після вбивства Коновальця український націоналістичний рух очолив полковник Мельник Андрій, якого, як і Коновальця, пізніше було залучено до роботи в німецьких розвідувальних органах..."
Запитання: "За яких обставин Мельника було завербовано як агента німецьких розвідувальних органів?"
Штольце:
"В роботі полковника Коновальця як нашого агента для збереження умов конспірації був завербований, за його рекомендацією, український націоналіст, ротмістр петлюрівської армії Ярий, за кличкою "Консул-2", який нами використовувався як агент-зв'язківець між нами й Коновальцем, а Коновалець, в свою чергу, як зв'язковий з націоналістичним підпіллям.
Ще за життя Коновальця Ярий був відомий Мельнику та іншим націоналістам, як близкий до Коновальця і як активний націоналіст, тому Канаріс доручив начальнику Абверу-2 полковнику Лахузену через Ярого зв'язатися з Мельником, який вже на той час переїхав з Польщі в Німеччину.
Таким чином, наприкінці 1938 р. чи на початку 1939 р. Лахузену була організована зустріч з Мельником, під час якої останній був завербований і дістав кличку "Консул".
Оскільки Мельник мав бути на зв'язку як агент особисто в мене, то під час його вербування я також був присутнім.
Повинен зазначити, що вербування пройшло дуже гладко, бо про діяльність Мельника ми знали в достатній мірі, і він, по суті, був агентом Коновальця в проваджуваній роботі проти поляків..."
Тут, для ясності читачам, слід подати коротку довідку про Р. Ярого, якому так довіряли абверівці і провідники ОУН, і який в стосунках ОУН і Абверу (і не тільки цієї органазації, але й гестапо) відігравав неабияку роль.
Ярий ("Ярри", "Ріхард", "Ріко") (1888 -1969) - австрійський підданий чесько-німецького походження. За родинною легендою - нащадок українського козака, пораненого в 1683 р. під Віднем в битві польських військ Яна Собеського проти турок. В 1912р. закінчив військову академію австро-угорської армії. В чині поручика служив на Східному фронті австро-угорської армії проти Росії. Затим в чині Ротмістра служив в цісарьскій контррозвідці. З 1918 р. перебував в Українській галицькій армії (УГА) командиром саперної сотні, а затим командиром кінного полку. В арміїУкраїнської Народної Республіки був офіцером 5-го Херсонського кінного полку. В 1920 р. був інтернований в Чехословаччині. Активний діяч УВО й ОУН, де був членом проводу. З початку 20-х років був резидентом німецької розвідки в ОУН, з 1937 р. - зв'язковим між провідником ОУН Є. Коновальцем і керівником Абверу адміралом Канарісом. Весною 1941 р. - командир спеціаль-батальйону "Роланд". Мав величезний вплив на С. Бандеру, активно підтримував його, але з липня 1941 р. порвав з ОУН-бандерівців. В повоєнний період відійшов від політичних справ. Жив у родинному маєтку в Австрії. Помер в 1969 р.
Далі надамо слово E. Штольце:
"... Після закінчення війни з Польщею Німеччина посилено готувалась до війни проти Радянського Союзу і тому по лінії Абверу вживались заходи активізації підривної діяльності, бо ті заходи, що проводились через Мельника та іншу агентуру, здавалися недостатніми.
З цією метою був завербований відомий український націоналіст Бандера Степан, який в ході війни був звільнений німцями з тюрми, куди був ув'язнений польськими властями за участь у терористичному акті проти керівників польського уряду.
Хто вербував Бандеру я не пам'ятаю, але останній на зв'язку перебував у мене.
В процесі активізації української націоналістичної діяльності, яку ми проводили через свою агентуру, вже на початку 1940 р. нам стало відомо, про тертя в керівництві націоналістичного підпілля, зокрема, між нашими агентами Мельником і Бандерою і про те, що ці тертя ведуть до розколу націоналістичного руху... "(Тут і вище виділено мною. - В. М.)
Далі Штольце в своїх свідченнях зазначав про те, що намагався примирити обох провідників ОУН, що цілком сумнівно. Треба думати, що розкол в ОУН (як про це се вже зазначали, посилаючись на думку Бандери) інспірований гітлерівцями в їх політичних інтересах і здійснювався руками вже згадуваного Ріко Ярого.
Штольце продовжував:
"... Після нападу Німеччини на Радянський Союз Бандера активізував націоналістичний рух в областях, окупованих німцями, і залучив на свій бік особливо активну частину українських націоналістів..."
Запитання:
"В якій мірі використовувались українські націоналісти в боротьбі проти партизанського руху, підпілля компартії на окупованій німцями Україні і яке керівництво в цьому було відділу Абверу?"
Штольце:
"Відділ Абверу активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом.
З числа українських націоналістів формувались загони для боротьби з
радянськими партизанами, поліцією вербувалась агентура з числа українських націоналістів для закидання за лінію фронту з метою диверсії, терору, шпигунства і т. д., однак подробиць усієї цієї роботи я не знаю, бо цим займались безпосередньо абверкоманди, абвергрупи, абверштеллє, спеціально в округах окупованої території.
Під час відходу німецьких військ з України по лінії Абверу особисто Канарісом були дані вказівки про створення націоналістичного підпілля (банд) для продовження боротьби проти Радянської влади на Україні, проведення терору, диверсій, шпигунства, спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишались офіційні працівники - офіцери й агентура.
Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства, тощо. Для зв'язку з бандами агентура направлялась через лінію фронту а також викидалась на парашутах. Боєприпаси і зброя скидалися бандам на парашутах... "[5]
Ці свідчення датовані 29 травня 1945 року.
Примітки
[1] Нюрнбергский процесс,. М., 1987 - 1991.
[2] Нюрнбергский процесс. М., 1989. С 160 - 161.
[3] Там же. С 165 - 166.
[4] Там же. С 530 - 532.
[5] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4,спр. 338.
"ПОХІДНІ ГРУПИ" ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ
Створення "похідних груп"
Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані "похідні", або "маршові" групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків - "самоуправління". "Похідні групи" призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції -націоналістична пропаганда "самостійності" та "соборності" України серед населення цих районів, утворення "власних" адміністративних органів місцевого управління "в рямцях" окупаційного "нового порядку" гітлерівців, формування "власної" поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність "похідних груп" повинна була показати гітлерівцям "талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина - В.М.) могли переконатися в гідностях українців (тобто українських інтегральних націоналістів - В.М.) та здатності їх до утворення державності", - так визначав сам Бандера свою політичну задумку.
Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець - "Тарас Бульба" в своїй книзі "Армія без держави"[1]: " Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний". І далі автор твердить так: "А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни".
Три "похідні групи" об'єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, - з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою - із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні "маршові групи" створили і мельниківці.
Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що "похідні групи" - це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, "похідні групи" діяли, мовляв, цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі?
Однак затія з "похідними групами" ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір'ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. "Ми поводилися на Україні, - відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із "похідних груп" ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці "Історія похідних груп ОУН", - як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях". І продовжував: "...Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної'України". Правда, дещо пізніше, в своїй "Історії українського війська", той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки.
Затія з "похідними групами" закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого - після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого "Акту 30 червня 1941 -го", гестапо наказало учасникам "похідних груп" повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і концтаборах... Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі "п'ємонтисти" представляють учасників "похідних груп" РУН 1941-го як "національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів" на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це - дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні "національно свідомі" із Галичини часто налітають десантами з синьо-жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають "змоскалених" полтавчан "національними ідеями", духом галицького "п'ємонтизму" і культуртрегерства, а головне, - вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. "Розумієш, - скрушно завершив він, - ті запалені і знервовані люди - чистісенькі диверсанти із похідних груп" ОУН часів минулої війни".
Чи була "українська" поліція українською
Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція - "національні захисники", основа "національних" збройних сил УПА, майже "національні герої". Для інших - найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити.
Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці "національні захисники" і "герої".
Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це - різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи "української'" поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета "Львівські вісті" повідомляла, що "українська поліція - повноправний поліцейський відділ німецької поліції" 'і що вона "є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення". "Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов'язку з написом "генеральгуернемау". Ця пов'язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. ("Львівські вісті". 1941. 21 листопада.)
Щоб заслужити "довір'я", українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства "підозрілих", конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські "станиці", рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного "гвера" такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького "гвера", носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами.
12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася "надзвичайна акція" по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали "українській" поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про "кількість захоплених євреїв" та про "число витрачених патронів". Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час "українські" поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них - чергове свідчення про вчинені злочини.
У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: "на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині - Івано-Франківськ - В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. - В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у у Львові в перші дні окупації -В.М). Привітом "Слава Україні!" почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов'язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) - В.М.)..."
Далі в документі вказано:
"...Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: "Sieg! Heil!" Потім по відіграші орхестрою німецького гимну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки ".[2]
В документі, як бачимо, йдеться не про звичайну, так звану "допоміжну" чи "порядкову" поліцію, а про освячення підрозділу функціонерів служби безпеки (складався з 300 осіб - В.М.), які діяли під керівництвом гестапо і СД, тобто тими, руками яких гестапівці чинили свої криваві злочинства. Можна уявити, яке "повне довір'я" заслужили ті поліцаї з українськими іменами, коли удостоїлись служити в гестапо і СД!
На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої "української" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті "Галичина" (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в "допоможній" поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) - понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?!
В. Боровець у своїй книзі "Армія без держави" намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити "українських" поліцаїв. Він пише так: "На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні". І далі: "Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні".
В таких заявах нема нічого дивного, бо "Тарас Бульба"- Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони "української" поліції, назвавши їх "Поліська Січ". Ця "Січ" виконувала не тільки "допоміжні" функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин.
Той "високий моральний рівень" типового "українського" поліцая, про який писав "Тарас Бульба"- Боровець, і показує в своєму нарисі "Ліквідація" Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв "герой" його твору.
В цьому нарисі Галан писав: "Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка - єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці - кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для експорту свиней..."
"Хто такий Федь Коваль? - продовжував Ярослав Галан. - Куркуль з села Лопушна, але з тих куркулів, що то воліють не сіяти, не орати, а збирати. Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з'явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар'єри і... наживи".
Галан продовжував:
"Почалися "акції". Федь Коваль не копав ям для трупів. Це робили самі приречені. Він тільки стежив за ними: крадькома з-під спущених вій стежив за руками тих, що роздягалися. Коли на руці дівчини блищав золотий перстень, Федь непомітно підходив до неї і рухом досвідченого злодія здіймав перстень з пальця. Сережки виривав з м'ясом: церемонитись не було часу - за спиною Федя сотні людей стояли в черзі по його кулю.
Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на "дошку смерті", Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров'ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукорки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму...
Коли ж гітлерівці пішли на захід, а в край прийшла Червона Армія, - продовжував оповідь Ярослав Галан, - Федь Коваль став "Морозом", комендантом куреня УПА і "воював... не за Гітлера, а за "соборну".[3]
Такі метаморфози сталися тоді не з одним Федем Ковалем - "Морозом". В березні - квітні 1943 р. на Волині, а затим восени 1943 р. в Галичині підрозділи "української" поліції за згодою того ж гестапо і наказом керівництва ОУН-бандерівців, "таємно", щоб створити перед громадкістю видимість втечі, з німецькою зброєю та всякою іншою амунцією перейшли в "підпілля", склавши тим самим основу майбутньої УПА. Інші поліцаї тікали на захід разом з гітлерівцями. Ще одна частина влилася в дивізію СС "Галичина" другого і третього формування, інші стали об'єктом диверсійно-агентурної підготовки в школах Абверу для закидання в тил Червоної Армії.
Однак при цьому треба застережити читачів, йдеться тут не тільки про "українських" поліцаїв, які поповнювали ряди так званої "допоміжної" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні, яка охороняла установи і склади, чи регулювала порядок на вулиці. Власне, про цю поліцію, якраз і пишуть численні націоналістичні автори, щоб ввести в оману нинішнього читача.[ 4]
Йдеться, перш за все, про кріпо (кримінальну поліцію), про сіпо (службу безпеки), про шуно (охорона концтаборів і тюрем) та про великі підрозідли так званої "охоронної"" поліції ("шуцманшафтполіцай"), які вели боротьбу з радянськими та польськими партизанами та здійснювали каральні акції проти мирного населення. Так під час визволення західних областей України Червоною Армією Львівська обласна комісія по розслідуванню злочинів німецьких фашистів та їх пособників опублікувала список злочинців, які чинили жахливі злодійства в трьох концтаборах Львова та в інших місцях масового винищення людей на території області. В список увійшло 190 маститих оберкатів - від генерал-губернатора Ганса Франка до рядового ката-виконавця. Серед них було чимало злочинців з українськими прізвищами. Йдеться також і про те, що горезвісні диверсійно-каральні батальйони спеціального призначення "Нахтігаль" і "Роланд", підпорядковані Абверу, в серпні 1941 р. були відкликані з фронту і переформовані в поліцейський (шуцманшафт) батальйон, і включені згодом в "охоронну" дивізію есесівських військ, яка вела боротьбу проти радянських партизанів і здійснювала каральні акції проти мирного населення Білорусі. Майже всі шуцманполіцаї цього підрозділу на чолі з капітаном Р. Щухевичем незабаром влилися в УПА. Капітан Шухевич став "головнокомандуючим" УПА, генерал-хорунжим.
Таким чином, всі ці злочинно-кримінальні кадри "української" поліції, шуцманшафту та СС становили не тільки командне ядро УПА, але її основу. А це, безперечно, суттєво визначало політичний і морально-психологічний характер української повстанської армії. То ж чи була ця поліція українською, національною? І чи була УПА такою ж формацією?
Остаточна відповідь на це питання дана в наступних розділах цієї книги.
Участь "української" поліції у винищенні єврейського населення
У масовому винищенні єврейського населення в Західній Україні, безперечно, брали активну участь "українські" поліцаї. Але не тільки вони. До цього злочинства причетні і бургомістри-українці з численними чиновниками, які вірнопіданно служили окупантам, і старости (війти) в селах із своїм активом, і керівники низових організацій ОУН (станичні), які догоджали окупаційним властям.
Напередодні війни в Західній Україні проживало близько мільйона євреїв (більша половина із них в Галичині). Всі ці мирні жителі були по-звірячому винищені в концтаборах і гетто, розстріляні, спалені, замордовані. Євреїв у селах і містах виловлювали, супроводжували в концтабори і гетто, грабували і розстрілювали поліцаї під командою гестапівців. Така "практика" була характерна особливо для невеликих містечок і сіл, де проживало багато єврейського населення.
Ми вже згадували вище про позицію заступника Бандери Я. Стецька, коли він писав виправдання перед гітлерівцями під назвою "Мій життєпис". Там він зазначав про необхідність винищення єврейського населення за зразками нацистів. Численні документи свідчать про те, що ОУН-бандерівців (як і вся ОУН) в питанні ставлення до єврейського населення займала ідентичну з нацистами позицію - тотального винищення євреїв! Вже за кілька днів до початку війни націоналістична окупаційна газета "Краківські вісті", яку видавав Український центральний комітет (УЦК), в статті "Жидівське питання на Україні" писала про "засилля жидів на українських землях" та про необхідність помсти і розправи над ними. (Газ."Краківські вісті". 1941. 18 червня.)
18-19 липня 1941 р. С. Ленкавський, шеф бандерівської служби пропаганди, провів у Львові нараду, на якій обговорювалось і питання "Про меншини у Україні". Збереглася коротка стенограма цього збіговиська: "Гупало:
- Головне - багато всюди жидів. Треба не дозволяти їм жити. Вести політику не виселення. Вони будуть самі тікати. А може, виділити їм якісь міста, наприклад, Бердичів?
Ленкавський:
- Охарактеризуйте мені жидів.
Головко:
- З ними треба поступати дуже просто. Мусимо їх покінчити.
Левицький:
- В Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більш цікавою є справа така, як у генерал-губернаторстві. Там позначено кожного жида. Кожний жид мусив бути зареєстрований. Потім їх призначили в гетто... Молоді, здібні до праці, йдуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено...
Головко:
- Мені дуже подобається німецький погляд на жидівство.
Левицький:
- Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки.
Ленкавський:
- Відносно жидів приймаємо всі методи, які підуть на їх знищення... "[5]
Всі ці факти - лише окремі фрагменти вже виробленої (на зразок нацистської) завчасно програми тотального винищення єврейського населення на українській землі. Буквально з перших хвилин окупації програма отримала беззастережну реалізацію. Пріоритет у цьому належав, звичайно, "українській" поліції.
Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі "Гітлеризм в історії євреїв" (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова:
"Свідчення Ф. Фрідмана:
"В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім'ю, не виключаючи дітей".
Свідчення Яніни Хешелес:
"Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики... Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б'ють, кричать: "Жиди, жиди!.." На вулиці Коллонтай хлопці б'ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму "Бригідки", на Казимирівку. На бульварі знову б'ють..."
Свідчення Рубінштейн:
"На наступний день (після окупації Львова - В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв..."
Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника):
"Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди... Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом... Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом - блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків... Б'ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров'ю, яка тече з людських рук..."
Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської:
"На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами... На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: "Жиди, жиди!" Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка... "[6]
Подібних свідчень багато.
Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25 - 28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. "Дні Петлюри" націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію.
Свідчення рабинаД. Кахане:
"28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями... Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: "Це вам за нашого отамана Петлюру!."
Свідчення Ф. Фрідмана:
"В дні 25,26,27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як "акція Петлюри". В основному справа української допоміжної поліції... "[7]
Як діяла "українська" поліція у населених пунктах Західної України
Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в'язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії.
"13 липня близько 22 години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили рівненське гетто, встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривались в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати..." "Лунали крики жінок, що кликали дітей, і крики дітей, що загубили бітьків, - продовжував Граббе. - Але це мало хвилювало есесівців, які били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач, плач жінок і дітей, чулись звуки ударів і пострілів. Всю ніч під ударами батогів і грохоту стрілянини перелякані жителі гетто метушились по спецально освітлених вулицях. Можно було бачити, як жінки притискували до себе іноді неживих дітей, діти несли кудись мертвих батьків, не бажаючи залишати на наругу їх тіла. Вздовж дороги були кинуті десятки трупів - жінок, дітей, стариків. Двері будинків були розхристані, вікна вибіті, всюди валялись одяг, взуття. Потрошені сумки, чемодани та інший жалюгідний скарб. В одному із будинків я побачив напівголу дитину з розтрощеною головою, якій, мабуть, не було і року, стіна і підлога навколо неї заплямовані кров'ю... "[8]
В 1943 р. вирішили завершити винищення єврейського населення Західної України. Розстріли в гетто злились у безперервну "акцію", а тих, кого не встигали знищити на місці, вивозили в концтабори смерті. Тих, кому вдалося втекти, розшукувала і виловлювала "українська" поліція в селах і лісах, посилали на смерть чи розстрілювали на місці. По суті, до кінця літа 1943 р. з єврейським населенням було покінчено. Тимчасова інструкція УПА від 7 версеня 1944 р. констатувала: "5. Жидівське питання. Проти жидів не проводили жодних акцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилось дуже мало). Це не стосується до тих, хто виступає проти нас активно." [9]
Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка - Рудницького, який в одному із своїх есе писав:
"Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів."
І далі зауважував:
"Однак відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуація, коли мовчання морально не виправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність - риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами. "[10]
Примітки
[1] Боровець В. Армія без держави. Львів, 1993. C. 75 - 76.
[2] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 55.
[3] Галан Я. Твори в 4-х тт. К., 1977, Т. 2. С 194 - 195.
[4] Див.: Державний архів Львівської області, ф. П-1, оп. 3, спр. 16, арк. 117 -122.
[5] ЦДАГО України, ф. 3833, оп.1, спр. 9, арк. 1- 2.
[6] Шульмейстер Ю. Гітлерізм в історії євреїв. К. 1990. С. 76 - 78.
[7] Там же.
[8] Деларіо Ж. История гестапо. Смоленск, 1993. С. 327 - 328.
[9] ЦДАГО України, ф. оп. 23, спр 931, арк. 169.
[10] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. К., 1994. Т. 1. С. 138.
ЯК ФОРМУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
Де і за яких обставин створилась УПА
"УПА зродилась на Волині!" - проголосив якось, будучи Президентом України, Л. Кравчук. Чи так?
Так, УПА народилася на Волині. Але спочатку скажемо про цю одіозну фразу. Кажуть, що вона була висловлена Л. Кравчуком на початку його президентства досить ейфорйчно, з "патріотичним" піднесенням чи притиском. Що ж, недавньому головному ідеологу Компартії республіки і "щирому" волинянину (і водночас "національно свідомому" українцеві!) це, звичайно, добре відомо.
Так, перші націоналістичні збройні загони появилися на Волинському Поліссі. З початком війни тут виникли збройні формування так званої "УПА - Поліська січ" "Тараса Бульби"- Боровця, а затим формування ОУН-бандерівців також під назвою УПА.
Причини виникнення таких формувань досить чітко визначені. Однак, деякі опоненти застережують: чому націоналістичні так звані "повстанські" загони виникли на "червоній Волині", де були доволі сильними революційні традиції лівого спрямування, а не в Галичині, по суті, центрі войовничого націоналізму? Тут щось, мовляв, неправдоподібно і навіть парадоксально.
Так, парадоксально. Але факт. Саме тут, на Волинському "червоному" Поліссі і виникають перші збройні націоналістичні формування. А для чого? - запитаємо. На це запитання відповідає однозначно "історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук у своїй книжці "Українська повстанська армія":
"Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю, було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки"..."
І далі додає:
"...потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою..."[1]
Отже, "найпекучішою" була, звичайно, не необхідність протистояння німецько-фашистським окупантам, яких націоналісти так нетерпляче чекали і на яких хотіли опертися, а необхідність боротьби проти радянських і польських партизанів, які загрожували націоналістам як спільникам нацистів, і які вже активно діяли на Волині і, особливо, на Поліссі, в суцільних лісових масивах, з перших днів війни, і діяли ефективно. Цим націоналісти були серйозно занепокоєні. Тому і кидають у цей регіон усі сили, щоб протистояти цьому антифашистському рухові. Організаторами і керівниками створюваних збройних формувань були галичани: М. Лебедь ("Максим Рубан"), В. Сидор ("Шелест"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), Р. Шухевич ("Тарас Чупринка") та інші.
Що ж до Галичини, то тут ситуація була полярно протилежною. Вже з перших днів окупації націоналістичне (ОУН-бандерівців) підпілля, масово тероризувавши радянський актив, встановило тут повний контроль над населеними пунктами, особливо в сільській місцевості. Існуючі тут загони "української народної самооборони" (УНС) тривалий час не виявляли себе, щоб зайвий раз не дратувати гітлерівців. Тільки влітку 1943 року, в час рейду партизанського з'єднання двічі героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати вони почали активізуватися й організовуватись у мобільні загони для відсічі радянським партизанам, а восени того ж року підпорядкувалися загальному командованию УПА, провівши водночас кардинальну рефомацію цієї структури і повністю підпорядкувавши її проводу ОУН-бандерівців.
Ось як про це оповідав колишній командир партизанського з'єднання, що діяло влітку 1943 р. на Волині, Герой Радянського Союзу, полковник А. П. Бринський ("Дядя Петя"):
"...Посилилась небезпека з боку українських буржуазних націоналістів. З достовірних джерел ми знали, що в Луцьку і Ковелі керівники націоналістичних організацій - мабуть, налякані нашими успіхами і піднесенням антифашистського руху - вели переговори з представниками гестапо щодо спільної боротьби проти партизанів". Проти німців вони, звичайно, не воювали, але до свого старого гасла боротьби за "самостійну Україну" додали нове гасло - зберігати сили для боротьби проти Радянської Армії. "Курені" їх розташовувалися вздовж залізниць і ближче до міст, щоб підтримувати фашистські гарнізони і перешкоджати партизанам підійти до залізниць. В ім'я "України для українців" вони розпалювали національну ворожнечу, закликаючи до поголовного винищення всіх людей неукраїнського походження (за винятком, певна річ, німців). Переходячи від слів до діла, вони вбивали мирних жителів, палили польські хутори, ловили євреїв, що втекли з гетто. Поляки вже не раз зверталися до нас за допомогою, і мені довелося виділити частину наших сил для охорони польського населення... "[2] І далі таке доповнення:
"Становище першої бригади тим часом все більше ускладнювалось. Гітлерівці домовилися з українськими буржуазними націоналістами про спільну боротьбу не тільки проти партизанів, а й проти Червоної Армії, що наближалися. Для цього націоналісти мали заповнити своїми бандами партизанський край й очисти від партизанів райони між Західним Бугом і Стиром, саме ті райони, в яких базувалися загони першої бригади. Націоналісти прагнули виконати це завдання, стягаючи сюди сили з інших областей. Навіть з Галичини перекинули націоналістичні банди. Навколо Ковельського залізничного вузла вони аж роєм роїлися, охоплюючи дороги, що вели від Ковеля на Схід... "[3]
Така, безперечно, причинність створення загонів УПА на Волині. Але за яких обставин народилась УПА ? На це запитання досить чітко відповідають матеріали націоналістичного збірника документів "Літопис УПА". Звернемось до кількох із матеріалів.
Перша обставина. Керівник оперативного відділу штабу організованої УПА М. Омелюсік в невеликому огляді "УПА на Волині в 1943 році" досить визначено писав про суспільно-політичне становище на Волині в перший період німецько-фашистської окупації: "На Волині німці залишили той правний стан, що був за большевицької окупації, особливо щодо права власности та нерухомости та всілякого роду господарських об'єктів. А що це зсе було націоналізоване, то правним спадкоємцем мусіла бути німецька держава. Власного нічого не було, навіть селянського дрібного господарства. За німецьким законом, виданим для України, суди, також і німецькі, не мали права розглядати справи про власність на нерухомости, лише право посідання. Тільки в Галичині ("Генеральна Губернія") українці могли мати земельну власність до 20 га..." [4]
До цього слід додати, що німецько-фашистський окупаційний режим на Волині і в Галичині досить різко відрізнявся в усіх відношеннях. В Галичині допускались (особливо в низових ланках) елементи місцевого самоуправління, яке здійснювали різного роду колабораціоністи з місцевого населення. Так, вже з перших днів окупації збір усяких окупаційних поборів (перш за все, так званих "контингентів" -сільськогосподарських податків) повністю взяли на себе служби і структури УЦК (Українського центрального комітету), створеного гітлерівціями з допомогою українських націоналістів і націонал-клерикалів в генерал-губернаторстві в 1939 р.), які протягом усіх років окупації доволі ретельно справлялись із своїми обов'язками екзекуторів. На Волині ж ці функції виконували гебітскомісаріати, крайсляндвірти спільно з сільськими старостами і їх активом з допомогою "української" та "польської" поліції, а часто каральних акцій "охоронних" військ СС. Горіли волинські села, масово знищувались їх жителі навіть за дріб'язкову "провину". Пограбовані дощенту селяни, по суті, були беззахисними перед окупаційним режимом.
Друга обставина. Вже з перших місяців німецько-фашистської окупації керівництво ОУН-бандерівців було вкрай занепокоєне тим, що на Волині і Поліссі множаться антифашистські сили радянських партизанів і підпілля. В спеціальному огляді інформаційної служби "Північно-західні українські землі" ОУН-бандерівців, датованому травнем 1943 року, констатувалося, що "більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся й північну лісову смугу Волині..."
Водночас ОУН-бандерівців була не менш занепокоєна зростанням і посиленням польського партизанського руху на Волині, який в силу обставин консолідувався з радянськими партизанськими загонами і підпіллям.
Активізація дій радянських і польських партизанів була, безперечно, натхнена розгромом гітлерівських військ під Сталінградом на початку 1943 року. Ця подія стимулювала, як відомо, весь рух антифашистського опору в окупованій гітлерівцями Європі.
Реакція ОУН-бандерівців на ці події була зворотньою. III-тя конференція ОУН-б 21 лютого 1943 року вирішила створити "осередки організованої сили" під назвою УВА (Українська визвольна армія). Відразу ж після Різдва 1943 року командуючий каральними ("охоронними") військами СС обергруппенфюрер СС фон-дем Бах-Зелевскі "розв'язав" (тобто відпустив додому) шуцманшафт-батальйон (сформований із спеціаль-батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" і кинутий в Білорусі проти радянських партизанів і мирних жителів) під командою Побігущого-Шушхевича. Відразу бандерівської УПА, інша частина у квітні 1943 р., на чолі з майором Є. Побігущим влилася в дивізію СС "Галичина", яка тільки-но почала формуватися. А з 15 березня по 10 квітня того ж року "з наказу головного командування УПА", як зазначено в документі, відбувався "масовий перехід усіх українців-шуцманів і поліцистів на цілій Волині й Поліссі зі зброєю в руках... в ряди УПА". Все це, вище зазначене, не випадкове, а ретельно продумана й організована акція.
І далі:
"Згідно з постановою конференції ОУН, охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь і Полісся - В.М.) старшин". Звідки вислано цих "старшин"? З тої ж Галичини, звичайно. Достовірно відомо що для організації УПА на Волині і Поліссі було послано (ще крім "старшин") близько тисячі галичан "для посилення морально-ідейної моці" націоналістичного руху. В цей же час розпочинається на Волині й "українсько-польська різанина" -масове винищення польського населення в краї.Чи не забагато збігів? Можна з впевністю сказати, що вся ця затія спланована завчасно акція ОУН-бандерівців!
Як бачимо, організаційно УПА на Волині постала не 14 жовтня 1942 р., як цю подію святкують необандерівці сьогодні, а на початку весни 1943 р. Про це так і зазначено в томі 5 "Літопису УПА": "Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий-березень 1943 року". Орагнізаційною основою, кістяком цих формувань стали карателі із шуцманшафт-батальйону, що недавно діяли в Білорусі проти радянських партизанів та білоруських селян, і понад чотири тисячі "українських" поліцаїв з Волині і Полісся, які вже набралися відповідного "досвіду" в розправах над українцями, поляками та євреями.
Про ці "перипетії"" і "таємниці" досить яскраво розповідає Василь Макар у листі до свого брата Володимира Марка в Галичину. Лист тут названо "До початків УПА" і датований від 2 серпня 1943 року.
Василь Макар ("Сіроманець", "Безрідний") народився в 1908 році в селі Поториця Сокальського району в Галичині. Цей "Сіроманець" був добре відомий на Волині в 1943 - 1944 р. Він був керівником СБ ОУН-бандерівців на ПЗУЗ (північно-західних українських землях), тобто на Волині і Поліссі.
Автор листа спочатку описує братові настрої на Волині весною та влітку 1943 р: "Заобсервую.., що назріва антагонізм між "москалями" (так галичани називали волинян - В. М.) та "австріяками" (так на Волині називали галичан), і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться цієї загрози. Як із одної, так із другої сторони взаємні обвинувачення і нарікання. І це від долу аж до гори. Приміром, таке: волиняки нарікають (на галичан - В.М.), мовляв, не то що сидять собі тихо, нічого не роблять, а щей говорять: "О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших німців. Понабирали гандгранатів (ручних гранат - В. М.) і машингверів (автоматів - В. М.) та й б'ють наших німців". Інші говорять: "У себе, то не бійсь, не хочуть чіпати німака, а до нас то прийшли і т.п..." Ці "обвинувачення" і "нарікання" вимагають певного пояснення, бо нинішній читач, можливо, не завжди зрозуміє, про що тут йдеться. Справа в тому, що чимало волинян, що були завербовані в УПА мимоволі, переховувались у лісах і були залучені в націоналістичні збройні формування насильно, в ситуації безвиході, а тому рвались до помсти за ту наругу, яку чинили гітлерівці над населенням. Бувало тут чимало випадків, коли, всупереч наказам командирів, такі "малоідейні" хлопці нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітелірівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси. В Галичині ж подібні дії були рідкістю і то не в 1941-1943-хрр.,авлітку 1944р., коли гітлерівські війська панічно відкочувалися на захід.
Далі автор листа зазначає, що із-за цих "обвинувачень" і "нарікань" було заборонено (і то, звичайно, службою безпеки, якою керував він сам) "організаційним порядком" сусідські взаємини в прикордонні між Волинню і Галичиною". "Це теж по-своєму коментують, - продовжував автор листа, - є багато випадків, що галічмени (тобто галичани - В.М.) продають волинякам за збіжжя і сало зброю. Це злочини, які треба карати смертю. Вони ж високо деморалізуючі, бо волиняни кажуть: "Як дати зброю, то нема, а за пашню та сало, то є".
Далі автор пояснює причини створення УПА на Волині так:
"... Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних теренах ми мусіли почати і то не було зарано, як дехто каже, але виривався нам з рук. З одної сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони - червона партизанка почала заливати терен...
...Друге: ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... Всіх людей вистрілювала, а забудування палили. У зв'язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т.п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанської акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: "Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?" і т.п."
І тут же додано:
"Тепер ми тим балакунам заткнули роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно тогочи ні, мусить нести його..." (Тут і вище підкреслено мною - В.М.). Слід до цього додати те, що дійсно досить швидко служба СБ "тим балакунам" заткнула роти, піддавши їх тортурам "на мокро" і "на сухо".
Далі автор повідомив, що німці довкола Луцька, Костополя і Ковеля винищили цілі села. А німцям, мовляв, допомагають "ляхи" (тобто поляки). "У відповідь ми нищимо їх безпощадно", - додав він.
Все це відповідало дійсності, опріч одного безперечного. Бо навколо Луцька, Костополя і Ковеля були знищені не українські, хоч і страждали українці, а, перш за все, польські села разом із жителями руками місцевих боївок ОУН і загонів УПА, керованих службою безпеки ОУН-бандерівців, яку очолював на Волині Василь Макар. Що ж до Галичини, то тут робилося все можливе, щоб не дратувати гітлерівців, особливо окупаційну адміністрацію, якій запопадливо служили всі колабораціоністи, в тому числі і з ОУН-бандерівців. Тим часом та ж ОУН робила все можливе, щоб якомога швидше інспірувати "повстанський рух" на Волині проти радянських і польських партизанів (а не проти "наших німців", прикриваючись тактикою "визрівання сил в Галичині". Бо, мовляв, "завданням Галичини було постачати Волинь і Полісся зброєю і муніцією зі своїх магазинів та доставляти необхідних медикаментів."
Однак, тут же подано таким відкритим текстом:
"Безпосердньою причиною до явного виступу українських збройних сил (так званої "Української народної самооборони" в Галичині - В. М.) на галицькому терені був рейд большевицької партизанки під проводом Колпака... В обличчі цієї небезпеки, - вказано далі в документі, - негайно мобілізовано в Галичині збройні відділи та кинено їх проти червоних банд в Карпати." Прикриттям (і виправданням перед гітлерівцями) для цієї акції було те, що, мовляв, "німці не мають достатньої сили для забезпечення українського народу перед большевицькими бандами й тому український нарід в обличчі цієї небезпеки приневолений творити власні самооборонні відділи."
Це сталося рівно через чотири міясці після повстання загонів УПА на Волині. І не гітлерівці непокоїли ОУН-бандерівців, а радянські партизани!
Ці надзвичайно важливі застереження керівника служби безпеки ОУН на ПЗУЗ (тобто Волині і Поліссі) Василя Макара ("Сіроманця", "Безрідного") досить суттєво доповнює його брат Володимир Макар ("Вадим") у статті "Півнчіно-західні українські землі".[6]
Стаття написана, якраз, у той самий час, коли його брат Василь надіслав йому листа з Волині, тобто влітку 1943 р. Ця стаття має, звичайно, певну вагу, бо її автор був у той час працівником відділу інформації і пропаганди при проводі ОУН-бандерівців, який перебував тоді у містечку Винники під Львовом. Немаловажне і те, що відділом інформації і пропаганди керували Михайло Палідович ("Карпатський") і Мирослав Прокоп ("Володимир"), той самий Прокоп, що тепер є одним із "найвизначніших" історіографів "національно-визвольної боротьби".
В статті є чимало об'єктивної інформації. Так автор констатує:
"До початку 1943 року переслідувані німецькими окупантами українці, яким грозила смерть на місці або на каторзі в "райху", були приневолені здебільша шукати пристанища в рядах червоних партизан, хоч бачили їхню ворожу поставу до самостійницьких змагань України."
"Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся і північну лісову смугу Волині... Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашутистами - москвинами, білорусами, втікачами-поляками, жидами й циганами, а до часу виступу УПА ще й українцями... Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром ще й сьогодні оцінюють на 10 - 15 тисяч... Головна їх увага в теперішній час звернена на нищення залізниць і поїздів. Всі важніші господарські об'єкти на опанованому ними терені понищені...".
Що ж до перших формувань націоналістів, то автор посилається на оунівські публікації:
"Хто вони, ці народні месники? Вони виросли в гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товарищів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті батальйонщики, яким велено стріляти у своїх батьків, матерів, сестер і братів. Це вкінці ці урядовці, яким за їхню працю викопано яму, куди мали лягати разом з родиною...".
Як бачимо, автор в "народні месники" зачисляє і "шуцманів", і "батальйонщиків", які стріляли своїх рідних, і "урядовців", тобто тих "коляборантів", які ще недавно служили в органах окупаційної влади, а тепер опинились у формуваннях УПА. Така постава, звичайно, не дивна для пропагандиста ідей укарїнського інтегрального націоналізму.
Проте далі Володимир Макар справедливо зазначає:
"Перші організовані виступи відділів УПА припадають на лютий - березнь 1943 року. Штабові УПА йшлось передусім про здобуття добрих стратегічних позицій для розгорнення дальших плянових акцій. Ці найкращі позиції на ПЗУЗ (Полісся) були в руках червоних партизан. Їх передусім треба було здобути. Так прийшло до перших боїв УПА з червоними партизанами. В місяці лютім та березні відділи УПА вдарили по червоних в околицях Сарн. Столина й Володимирця... Лінія поділів "сфери впливу" УПА і червоних партизан проходить на північному сході по річці Случ, а в західному напрямі на північ від Сарн. Отже, відділи УПА займають покищо невигідне становище по краях лісів".
Отже, пропагандист із центру проводу ОУН-бандерівців констатує тут, що вперше організаційно відділи УПА заявили про себе щойно в лютому-березні 1943 р.; ці виступи були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти червоних партизанів; поки-що йшлося про "сфери впливу" між загонами УПА і загонами червоних партизанів.
Отже, автор тут, як бачимо, закамуфльовує головну причину втечі "української" поліції в ліси між 15 березня і 10 квітня 1943 р. Він вказує, що "головною причиною цього кроку була небезпека масового роззброєння й арештування, чи навіть розстрілу шуцманів-українців німцями". Це абсолютно не відповідає дійсності. Бо ж головною метою масового переходу "української-" поліції в ліси по команді проводу ОУН-бандерівців була необхідність скріпити органцізіційно (кадрово) і зміцнити збройно перші формування УПА на Волині і Поліссі.
Примітки
[1] Мірчук П.Українська повстанська армія. 1953. С 27 - 29.
[2] Бринський А. По той бік фронту. Спогади партизану. К., 1978. Книга 2. С 114.
[3] Там же. С 219.
[4] Літопис УПА. Торонто, 1978. Т. 1. С. 20-21.
[5] Там же. Т. 5. С. 16.
[6] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.
